![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
jonathan_simbaСуперовая статья, крайне рекоммендую. Много букав, но оно того стоит.
Соціальний феномен «культу» телебачення у Російській Федерації, що дивує увесь цивілізований світ, почав формуватися ще в радянські часи. Саме тоді було закладено кращі традиції спілкування влади з народом опосередковано: через об’єктив відеокамер. Техніку маніпулювання «оптичними ілюзіями» завдяки телебаченню спочатку радянська, а пізніше – нинішня російська влада перетворили на інструмент не лише власної «легітимізації», але й сакралізації свого образу. Російське телебачення від самого свого започаткування надзвичайно вдало вписувалось в систему радянських ідеологем, спираючись на ленінські постулати про «кіно як найважливіше із мистецтв» та з огляду на його перспективи як інструменту масової пропаганди. Друга половина ХХ століття відкрила перед комуністичними агітаторами феноменальні можливості: цілодобове, цілорічне охоплення пропагандистським впливом всього народу на обширі 1/6 земної кулі. Відтепер «советский человек» просинався і засинав в обіймах кремлівської пропаганди, рефлексуючи винятково на задані телевізором теми.
Перебудова та гласність внесли деяке сум’яття в душі радянських людей з огляду на появу талановитих телевізійних журналістів із «авторським» баченням реальності, що вносило різкий дисонанс у царство ослабленої телевізійної цензури та різко виводило їх зі стану інформаційної інфантильності. Символічною була спроба «ГКЧПістів» повернути суспільство до стану «летаргічного сну», що мало започаткуватись трансляцією «Лебединого озера» на всесоюзному екрані. Не менш символічною була оборона москвичами Останкінської телевежі. Боротьба за уми і душі, проте тривала не довго.
Завершення етапу концентрації В. Путіним усієї влади у своїх руках пов’язується із успіхами монополізації ним найбільших медійних ресурсів країни під прямим впливом кланів, цілком лояльних Кремлю. Коротка доба опору цілеспрямованому наступу спецслужб російськими медіа-олігархами завершилась їх повною поразкою. Ще за часів другої каденції Путіна навіть такі мобільні групи у плані просування своїх маргінальних ідей у російському соціумі, як націонал-більшовики, в особі свого лідера Е. Лімонова змушені були констатувати тотальну стерилізацію громадської думки путінським телебаченням. «Телебачення в Росії замінило православіє», - констатував тоді Лімонов. Попри деяку алегоричність, така думка не була позбавлена глибокого сенсу. Телевізор швидко перетворився на таке собі «сімейне капище» середньостатистичних росіян. І в цій «середньо-статистичності», як показує досвід багатьох країн, не було б чогось особливого. Проте монополія влади на телевізійну «істину» у Росії поступово почала набирати ознаки культу прямо пропорційно зростанню зовнішньополітичних устремлінь Кремля. Адже Лімонов мав на увазі не лише повне зачищення інформаційного поля, але й рекрутування до лав прибічників путінського режиму навіть тих громадян, які завжди вирізнялися крайньою опозиційністю з огляду на радикальність їхніх ідей. Обтічний, сонцесяйний, многорукий і семидільний, а згодом ще й лоснящійся ботоксною гладдю телевізійний образ Путіна став іконою як для старих сталіністів, так і для молодих націонал-більшовиків. Так поступово Путін перетворювався з «собіратєля общественного мнєнія» на «собіратєля земель». Техніка відволікання населення від власних насущних проблем шляхом зміщення фокусу уваги на близькі до кордонів РФ суб’єкти, у яких буцімто стогнуть під чужоземним гнітом "рускіє люди", демонструвала нечувані успіхи. Саме тому з благословення чекістського режиму російські телевізійники стали жити у діапазоні «від війни до війни», то голодуючи у міжсезоння, немов крокодили у ямі, то люто шматуючи чергову жертву воєнної агресії, як це було під час інтервенції російської армії у Грузію 2008 року. При цьому «всевидяще око» російського ТВ здатне знаходити як вічні інтереси Росії на всій земній кулі, так і тих, хто їм протистоїть. Зловіще «закулісьє», що плете інтриги проти Росії, завжди присутнє у відеоряді як наратив. Поступово така проста тактика перетворилась у новий алгоритм взаємодії влади і народу: все, що було сказане першою особою, говорилось виключно у світлі камер, піддавалось майже неможливій «естетизації» його образу з огляду на вкрай бідний генетичний матеріал і що саме головне: телевізор став тлумачем, своєрідним верховним архієреєм, що читає послання з нагоди знакових дат календаря. Тому коли парламент РФ приймає нову воєнну доктрину, що визначає право силою зброї захищати інтереси етнічних рускіх за межами федерації, то телебачення починає цілий цикл передач про нелегке життя діаспори на всьому обширі колишньої імперії. Повість ця триває місяцями, не лише збурюючи бульками злоби товщу російського обивательства, але й змушуючи уряди тих країн, у чий бік показують пальцем, задуматися про безпеку.
З часом почали з’являтися телеведучі «особливої школи» журналістики, з професійно поставленими манерами розмови, методами агресивної обструкції опонентів та маніпулювання думкою аудиторії. Навіть їх сюртуки особливого крою, містять символічний посил на їхню приналежність до культу та великодержавну місію служіння. Телебачення путінської Росії перетворилось на унікальний «медіа-культ», а глядачі – на жертв новітньої секти. Воно має широкий інструментарій маніпулятивного впливу на свідомість апологетів та неминуче веде не тільки до згубної залежності, але й до деградації психіки. Адже природньо, що людина не може перманентно перебувати у стані стресу та агресії, що транслюється також на 9/10 співвітчизників, без корозії психіки. В Росії було проведено масштабний експеримент над своїм же населенням, нещадно лякаючи його і доводячи до такого стану концентрації агресії та соціальної апатії, що пересилила навіть природні інстинкти: могутній Танатос (страх смерті) давно вже панує у російському соціумі настільки сильно, наскільки реципієнт сприймає суспільні ідеї державних утворень, які століттями «загнивають» і йому загрожують тим же, не маючи змоги безпосередньо перевірити це.
Так щоденно, з року в рік, апелюючи ще й до ілюзорної винятковості росіян як суперетносу, рапортуючи про разючі успіхи російської економіки, і не забуваючи пом’янути ворогів Росії, телебачення нещадно здійснює експеримент над світоглядом росіян. Орієнтація на Москву і її великодержавні проблеми, її заморських ворогів і тимчасових союзників, відволікала широкі народні маси від творчості на грунті власного міста, вулиці, дому. І чим далі від центрів розподілу бюджетних нафтодоларів проживає громадянин РФ, тим разючішою є одвічна самотність пострадянської людини на просторах розхристаного Сходу, її приреченість залишитись сам на сам із єдиним порадником – телевізором. Тому далека Америка, що спить і бачить, як би загарбати Росію, завжди була для нього ближчою, аніж забуті могили предків у мертвих російських «дєрєвнях». Тому в свідомості не залишилось місця навіть для органічного націоналізму, оскільки зникла сама підстава – традиціоналізм, «почвєнічєство», зв'язок із рідним серцю отчим домом і погостом. Так, винятково на ілюзорних позиціях, ірраціональних почуттях, при мерехтливому сяйві телеекрана, формувався концепт новітнього російського фашизму.
Джерела цього явища слід шукати в давніх шовіністичних традиціях Московського царства та його спадкоємця – Російської імперії. Відверто вороже ставлення до представників інших народів, що, як правило, перебували на більш високих позиціях в соціальній ієрархії, займаючись переважно виготовленням продукції з вищою доданою вартістю чи інтелектуальною працею, низький рівень релігійної толерантності – характерні риси російського суспільства впродовж останніх 500 років. Для прикладу, цар Ніколай ІІ ніколи сам не ініціював єврейських погромів, цьому годі шукати підтвердження. Проте він був переконаним противником ідеї урівняння іудеїв, як і усіх інших «інославних» підданих імперії у цивільних правах. Свою чорну справу погромщики завжди робили з підбурювання чорносотенного попівства, яке проповідувало російський «большевизм» ще до його авторського оформлення Леніним у гнучку теорію насильства. Бажання повної зрівнялівки, подібної тій, що віками супроводжувала «мірське» життя селян у дєрєвнях Росії, аж до почергового обміну полями, не давало спокою запаленого шовіністичною злобою і ненавистю маргінальному елементу на всьому європейському просторі імперії протягом ХІХ та початку ХХ століття.
Свого часу німецький націонал-соціалізм також з’явився постфактум: поступово інкорпоруючи соціалістичні настрої німецьких робітників, бажання буржуазії сильної влади, що була б запорукою стабільності бізнесу та ідею расової вищості німців, Гітлер означив її згодом саме як націонал-соціалізм. На аверсі цієї медалі спочатку усі читали напис «Aut vincere aut mori!», а на реверсі – «Vae victis!» «Горе переможеним!»
Чому ми говоримо про антисемітизм як одну із одвічних тем саме російського імперського сознанія? Механізми цієї хвороби – тема для окремих фундаментальних досліджень, проте ми не можемо заперечувати того факту, що антисемітизм – це найбільш органічна реакція носіїв будь-якої екстремістської ідеології, що претендує на наднаціональний характер та проповідує насильницькі способи зміни усталеного «світового порядку». Піднімаючись вгору сходинками ілюзорної расової, релігійної, цивілізаційної вищості будь-яка сучасна «бестія» неминуче впирається лобом у двері з готичним написом: всесвітня змова. І скільки б вона не повзала по периметру цього склепіння, шукаючи справжнього входу, хвороблива свідомість нічого, окрім антисемітських гасел їй не годна запропонувати. Сучасний екстремізм має свою традицію, своє «передання», а тому не треба дивуватися, коли ми несподівано дізнаємося, що молодий чоловік із Норвегії на прізище Брейвік виявився ще й антисемітом. Апологети «чистоти» білої раси в усій Західній Європі в міру своїх сил і можливостей підтримують ідею «цивілізаційної» окремішності Росії. Адже так справді зручніше і логічніше: мати справу лише з носіями російських капіталів, аніж з самими росіянами.
Так от, перше ніж брати до рук цей брудний пропагандистський м’яч, що його вперто перекидають на нашу частину поля, треба глянути, що на ньому написано. Якщо з одного боку, як бачимо – «олігархи!» (явище, що стримує не лише економічний розвиток українського суспільства, але й знищує його дух, його мораль), зі зворотнього боку можна не читати. Там написано «євреї». Філологічні вправи у майстерності перекладу прізвищ українських урядовців на єврейський манір не мають меж. Так друзі, ласкаво просимо до пандемоніуму «возрождающегося» фашистського сознанія. У суспільствах колишніх радянських республік термін «фашизм» підданий містифікації, зазнав смислової гіперболізації та із знаряддя політичного дискурсу став знаряддям пропаганди, художнім образом, що обтяжений власною географією та історією. Наскільки неправильно називати німецьких націонал-соціалістів фашистами, настільки ж неправильно застосовувати цей термін і до путінського режиму. Окрім того, у першому випадку ми маємо справу з давнім минулим, у другому ж – цілком не ймемо віри, що подібне може відбуватися знову та ще й з нашими сучасниками.
Путінський режим настільки є неофашистським, наскільки апелює до славного радянського минулого, без огляду на те, що більшовизм є тоталітарною ідеологією і практикою насильства, що під маскою «класової боротьби» так само успішно здійснював геноциди «малих народів», як і нацисти на окупованих територіях. Цю разючу подібність двох тоталітарних режимів минулого ми воліємо не помічати, адже як відомо – переможців не судять. Громадськість зв’язана історичним фактом, що СРСР переміг у війні з фашизмом, а оскільки Російська Федерація є його правонаступницею, то ніякого фашизму у Росії буцімто й бути не може. Успіхи "совєтського" минулого – чи не єдина площина, на яку може обпертися режим Путіна, апелюючи до імперських амбіцій росіян. Проте в Україні точкою біфуркації, що означила прагнення її мешканців порвати із перманентним періодом належності до Російської імперії, був момент повалення першого пам’ятника Леніну. Сам по собі «ленінопад» є рухом антиколоніальним, могутнім емоційним чинником конструювання нового ладу. В Росії ж симбіоз символів та смислів імперського та радянського минулого виродився у гібридні форми фашизму, наслідком якого і є мовчазна згода широкого загалу на лукаву воєнну агресію проти України – гібридну війну.
Як і раніше, коли українці мали реальну можливість знищити імперію, ми чуємо заклик до російських громадян, що годі, мовляв мати справу з їхніми «гетьманами», нам треба мати справу з «козаками». У цих словах рівно стільки расової зверхності, скільки й спраглої надії: «Ну підіграйте ж нам! Ради чистоти нашої теорії про хохлів-запроданців, шо споконвіку продавали своє первородство за миску чечевичної юшки!». Звичайно ж, вони хотіли б чимось заманити частину українського народу на затінену сторону поля, звідси така епічність і компіляція Гоголівських мотивів. Проте з українськими козаками вони вже й так мають справу по всій лінії фронту і добре про це знають! Звідки ж така фанатична впертість у сповідуванні очевидних єресей: мовляв, російских військ на території України не було ніколи. Ви самі винуваті. У вас громадянська війна.
Отут ми підійшли до найбільш важливого моменту у розумінні ворожої пропаганди. Уявіть собі людину, що має єдиний чіткий орієнтир – екран телевізора. Події подаються глядачеві так, що він дивиться на них завжди з позиції знизу, адже вищий рівень абстракції, притаманний "Рос ТБ", спрямовує всю його увагу в «прекрасное далеко», без огляду на вектор: перспективу, чи ретроспективу. Бачити світ якось інакше глядач, звичайно ж, може. Тому він періодично перевіряє істинність своєї думки у спілкуванні із такими ж співвітчизниками, які також мають і люблять телевізор. Тобто, це скоріше позиція «суфлера», який затиснутий по самі плечі у раковині «общественного мненія», дивиться на акторів виключно «знизу вверх» і при цьому має постійно слідкувати за біжучою стрічкою новин: «Украинские каратели...киевская хунта...». Що відбується у цей час у залі, він дізнається лише після завіси.
Неспроможність росіян бачити очевидне не є апріорною і не є похідною географічного детермінізму. Зовсім недавно і ми спостерігали за діяльністю прихильників «свідків пакращення», любителів голубих вогників та невтомних співців «Тижменепідманули» на московських підмостках. Згадайте, що вас дивувало не так їхнє згуртоване галасливе братство, як щільні лави прихильників такої творчості. Чи не тоді ви взяли за правило бути безстороннім і твердо вирішили для себе: "всякий канал є брехнею"?
Український медіа продукт, що має протистояти масованій російській пропаганді, має грунтуватися на декількох основоположних принципах.
Перший – принцип антропоцентризму: людина, без огляду на фронт, тил, чи «закерзоння», завжди має бути центром відеосюжету. Погляд крізь камеру має бути завжди поглядом у вічі без жодних оптичних ілюзій і постановочних сцен. Серед тисяч людей, які перебувають у епіцентрі лихоліття війни та трагічних подій на сході України як за покликом серця так і на виклик держави, є прекрасні у своїй епічній красі образи і характери. Ці люди вражають нас (можливо - й самих себе) своїми вчинками: природна дія, прийняті рішення, роблять такі моменти завершеним мистецьким актом. Наступна мить буде вже іншою. Але саме ця мить, у якій драма однієї людини цілком важить стільки ж, скільки життя людства. Час у такий момент зупиняється, а картинка стає мистецьким надбанням сама по собі. Прикладом є відеосюжет, що демонструє перший допит викраденої Надії Савченко російськими спецслужбістами. Другий приклад: допит Lifenews пораненого в руку українського військового Івана Шостака у лікарні м. Донецька. В обох випадках ми маємо справу з винятковими людьми: вони сповнені людської гідності і того метафізичного відчуття, що «Ніколи любов не перестає!» (довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить…» Чи це не про них?
Українському медіапродукту важливо зафіксувати якомога більше таких миттєвостей, коли людське обличчя набирає того образу і подоби, яким наділив його Творець: це образ тихої, негорделивої гідності. Тут варто згадати блаженної памяті Сергія Нігояна. Хлопець з ликом апостола, що тримав табличку «Устами народу говорить Бог». Коли у нього просили розповісти про себе, він довго вагався, який епітет обрати для означення своєї соціальної ролі. «Я є Людина» - так він промовляє до нас.
Війна показує людям їхнє справжню сутність, навіть попри їх волю. Бути тут людиною, означає чітко розуміти, що перебрехати журналістів Lifenews нам не можна та й не треба. Вони мають цілу армію «женщин с беременним ребенком», які немов грачі, перелітають з наповнених жахом донецьких вулиць до останкінських студій. Там, у цих новітніх міні-колізеях, вони розтерзають кого завгодно.
Калькованою брехнею ми нічого не досягнемо, окрім як ще більшого безумства. Знімати треба не так для ворога, а для пошуку людей по обидва боки конфлікту. Ніхто не показав досі роль росіян у захисті України як свого рідного дому.
Другий: принцип гуманізму. Тут гуманізм ми розуміємо так, як його пояснює Ж.-П. Сартр у своїй праці «Екзистенціалізм – це гуманізм». Показати опоненту дзеркальне відображення його самого, без прикрас. Драма «очеловечує» глядача так, як це не спроможний зробити жоден інший жанр. При цьому російські «айнзацгрупи» Lifenews, давно навіть для одурманеного пропагандою місцевого населення на окупованих територіях стали звичайнісінькими стерв’ятниками: те, що вони кружляють поблизу, не несе жодної хорошої прикмети. Це радше сигнал, що треба ховатися у підвал. Тому нам не потрібно, за традиціями епічного радянського кінематографа, гонити табун із десяти тисяч колгоспних коней, аби надихнутися на зйомку фільму «Війна і мир» і записати «автентичний» стукіт копит. Те, що відбувається зараз в Україні – без сумніву драма. Мінімум ремарок і довгих коментарів. Максимум контексту і живих образів.
Принцип оригінальності і вчасності. Не у відповідь на масовану атаку і деморалізацію, а на упередження. Не лише спростовуючи, а задаючи нові смисли і теми для роздумів. Дотримуючись цього принципу, ми маємо пам’ятати, що більш споріднених культур, аніж українська і російська, годі шукати. Коли ми кажемо «споріднених», то цілком усвідомлюємо також той факт, що в глибинній основі вони – цілком антагоністичні. Істину цю треба прийняти як апріорну для гармонізації подальших міждержавних відносин і пояснювати цю істину треба з першого класу, читаючи дітям прекрасний твір видатного українського історика М. Костомарова «Две русские народности». Пам’ятаймо, що всяка брехня, маніпуляція здатна обернутися проти нас самих за законом бумеранга, оскільки українських громадян, які є носіями російської національної свідомості – сотні тисяч, і як показав наш трагічний досвід – десятки з них стоять в авангарді боротьби за незалежність України. Громадяни України – етнічні росіяни Сумщини, Харківщини, українських мегаполісів, російськомовні українські громадяни – скрізь вони на передовій, в самому горнилі боротьби за свободу України. Це явище лише означено поняттям «російськомовні українські націоналісти», але фундаментально нами не осмислено і не зрозуміле. Топовою темою для наших з вами роздумів має бути акт геноциду, що його умисно спланувала і здійснила злочинна російська влада проти носіїв рускої ідентичності в Україні – проти етнічних росіян по обидва боки ілюзорного кордону. Обманом і підкупом їх вкотре змусили їхати вбивати неугодних Москві. Проте вперше! після хаосу громадянської війни у Росії початку ХХ століття, "рускіє люди" отримали картбланш на вбивство "рускіх людей". Адже за висловом опальної першої леді РФ Людмили Путіної, яка свого часу очолювала «Международный фонд русского языка», інтереси «России простираются туда, где говорят по-русски». Парадоксально, що поряд із Санкт-Петербургом як центром сучасної російської літератури, ще одним таким центром (закордонним) донедавна був Донецьк. Росія не спромоглася знайти жодних інших інструментів для ощасливлення рускіх людей, аніж дати санкцію на їхнє вбивство.
Принцип ієрихонських труб: започаткувати серію роликів і змусити глядачів по ту сторону кордону чекати нової серії в інтереті, як історії про Рабиню Ізауру. Свого часу Артур Шопенгауер написав: «Німці схильні до прощення і самі просять прощення». Звичайно ж, у часи коли жив філософ, можна було б довго сперечатися щодо істинності цього судження, а особливо щодо об’єктивності мірила усієї етнічно-культурної широти – «німці». Звичайно ж, ми розумні з огляду на сучасну критику принципу географічного детермінізму, що цілком правильно набрала форму афоризму: «Немає поганих народів, просто в кожному народі є погані люди». Проте трагічна історія ХХ століття підтвердила геніальність Шопенгауера, оскільки сучасні культурні та економічні успіхи німецького народу безліч дослідників пов’язують з унікальним культом «прощення», що ним сповнене життя громадянського суспільства Німеччини.
Вітер змін, що 1991 року пронісся над просторами Євразії і призвів до розпаду СРСР та поступової «націоналізації» колишніх радянських республік, пробудив націоналістичні настрої і серед етнічних рускіх - громадян РФ. Як і іншим народам колишнього СРСР, "рускім" треба було спертися на прецедентність, на якусь власну історичну підставу – модель побудови «національної» держави. Проте, вибір був украй обмеженим: гостра антипатія російського пострадянського суспільства до сімдесятирічного «блукання у пустелі» спричинила формальне визнання РФ правонаступницею СССР, але ментальне відторгнення суспільства від традицій "совєтського інтернаціоналізму" у міжетнічних відносинах та жорсткого централізму у державному управлінні. Проте величезна територія оновленої РФ, її природне етнічне розмаїття та згубні наслідки єльцинської політики «параду суверенітетів» серед суб’єктів федерації, змусили путінський неочекістський режим до обрання старої імперської моделі для «оновлення» російської державності. Так, сучасне російське суспільство невільно повернулася до леліяння старих символів імперії – середньовічного герба, прапора-триколора, та до дискусії щодо органічності імперської природи Росії, її буцімто тотальної «прєдназначеності», її «особого удєла», «колейного пути» на Землі. Поступово від романсів Малініна про «поручика Галіцина» рускіє люди перейшли до більш серйозних розмов про правильні форми «ісповєданія» власної окремішності, проте, здавалось нічого нового вигадувати не треба, адже дореволюційна історія Російської імперії обрела в той час якусь особливу привабливість святої простоти. Тому хоч стара уваровська формула «православіє, самодєржавіє, народность» геть не годилася для побудови національної держави на теренах РФ (у розумінні нації як політичної спільноти), її було обрано суспільством для реалізації як «ісконну» й аксіоматичну – таку, що не потребує доведення.
Така апеляція до імперського минулого Росії у багатьох національно свідомих рускіх інколи набирала досить комічних зовнішніх форм, оскільки вимагала театралізованого відтворення, буквальної персоніфікації уявних образів з минулого. Так виник попит на форму офіцерів царської армії, в якій деякі ряжені ходили до церкви, або ж на мітинги неофашистів. На Кубані мода на казацькі «черкески» лише нещодавно сягнула краю: відбулась сумнівна «легітимізація» цього вже історичного «сословія», щоправда у формі чи то добровільних дружинників, чи то народної міліції, що підпорядкована губернатору краю. Це строкате театралізоване дійство з його кошлатими бородами та довгими космами, зачесаними «на прямий пробор», цей «вертеп» руского національного «самосознанія», ця специфічна субкультура «псевдонародництва» самими ж росіянами була названа «фофадья». Попри сліпе сповідування догми «всяка власть від Бога», представники цього сегменту руського націоналістичного руху завжди косо поглядали у бік чекістського режиму Путіна, тим більш що його спадковість від більшовиків згодом стала незаперечною. Довелося навіть озброїтися новими легендами-пророчествами від «православних старців» про царя Владіміра, що буцімто об’єднає Русь святую (тут чітко вказувалась територіальна претензія на Україну і Білорусь) в одну велику державу. Уся ця камарилья є вимушеним союзником путінського режиму, оскільки перебуває у полоні власної шовіністичної матриці «воссоєдінєнія», але водночас не може терпіти засилля «інородців» та безпросвітні умови життя мешканців рускої глибинки, у чому звинувачує владу, що веде родовід від большевиків. Варто наголосити, що універсальний і єдино правильний вихід для представників цього сегменту націоналістів – це відновлення монархічного правління у Росії. Путін же настільки викликає у них захоплення, наскільки його експансіоністська політика збігається із їхніми прагненнями. Варто сказати, що диверсант Гіркін позиціонує себе саме як представник цього напрямку руского націоналізму, який (звісно ж умом), стоїть дещо осібно, немов над «движением». Тобто представники цієї групи руского націоналістичного руху, назвемо їх умовно «білі», від початку були в авангарді гібридної війни Росії проти України. Ця група нечисленна, але у війні відіграла роль знаменоносців, оскільки виконала первинну роль «маркування» символами руского націоналістичного сознанія гібридного конфлікту на сході України. Мова йде про такі символи як місто Слов’янськ - початок географії розпалення диверсійної війни на Донбасі (російською – СлАвянск, що вдало акцентує не лише на його семантичному значенні, але й надає глибокого аксіологічного змісту); через те годі дивуватися, що назва міста стала кличним ім’ям не лише для націоналістично налаштованих рускіх з РФ, але й окремих представників сербського радикального націоналістичного руху.
На цьому етапі ми розуміємо, що більш велику ціну у цій гібридній війні у порівнянні з агресивною масованою пропаганда з телевізора, має мовчання. Аналізуючи свого часу інструментарій антиукраїнської пропаганди Кремля, Юрій Шевельов дійшов висновку, що «ця пекельна машинерія завжди вміла не лише галасувати, але й мовчати». У цій війні мовчання рускіх людей має осмислений гнітючий характер, наше ж мовчання має виразно віктимний характер: це мовчання ягнят. Воно приводить до дезорієнтації і втоми нашого тилу і дає можливість ворогу тихо спочити на лаврах ілюзій власної безкарності. Але характер гібридності цієї війни визначає той факт, що вина по винищенню місцевої людності на Донбасі так само лежить на плечах рускіх людей, як і громадян України.
Православіє у РФ на зорі 1990-х справді переживало період реставрації, оскільки неохідність його відродження була однаково зрозуміла як для рускіх націоналістів, які йшли в авангарді цього руху, так і для влади, яку вони недолюблювали через її совєтське номенклатурне минуле, що спричиняло певну світоглядну суперечність та напругу. Клір РПЦ однією рукою вказував на смертні гріхи більшовицької влади, а другою брав від неочекістів і колишніх номенклатурників щедрі пожертви на будівництво храмів. Дискусійна тема царевбивства як одного із гріхів, що тяжкою ношею лежить на руском народові і не дає йому нормально жити, не завершилась із «обретінням» та перепохованням останків царської сім’ї. Знаковим є те, що у цьому процесі первинну роль відігравала світська влада, що взяла на себе організаційні процеси сакрального дійства: від проведення генетичної експертизи до трансляції панахиди по центральних каналах. Клір тут пішов далі миру і завершився процес канонізацією невинноубієнного вінценосного сімейства царя Ніколая ІІ. Тема необхідності спокутування цього гріха царевбивства, як і встановлення суб’єкта злочину, цілком не вичерпала себе: одні беззаперечно поклали усю провину за це на рускій народ, оскільки буцімто наскільки він оберігав сакральну неперервність царської влади у Росії, настільки він і «богоносєц». Другі ж наголошуючи на бісівській «інородності» чекістсько-більшовицької влади, покладали усю вину на неї, щоб не вводити народ у гріх унинія.
Всяке протистояння владі, навіть злочинній, а тому й особливо протистояння у революційних формах, при більш широких хронологічних рамках завжди виглядає як суєта суєт і марнота одна. Адже концепція Хоми Аквінського про природне право народу на повстання проти свавільної, тиранічної, а отже – гріховної влади у контексті російської історії взагалі відсутня. Супроти одинокої ікони Митрополита Філіппа, святителя Московського, який пішов на вірну смерть через публічне засудження злочинів царя Івана Грозного, у контексті руской історії стоїть цілком іконографічна!, хоч і неканонізована постать його мучителя. Тому тривалий час РПЦ, пам’ятаючи про свій вінець мучеництва, дуже обережно йшла на співпрацю з владою, оскільки її священники першими відчули на собі реінкарнацію чекістського режиму Путіна та його методів роботи із населенням. Тривало так аж до загадкової скоропостижної смерті Московського Патріарха Алєксія ІІ. Його наступник, Патріарх Кірілл, досить мобільно перейшов від довгих розмов про необхідність співпраці до реалізації формули «симфонії церкви і государства». Не маючи на меті передбачувати наслідки такої тотальної співпраці, не варто оминати увагою того факту, що антиклерикальні настрої у РФ серед рускіх людей мають досить гострий характер, хоча й досі існують у діапазоні від легкої критики до повної обструкції кліру у дусі блогів Невзорова. Важливим тут є той факт, що бурхлива «зовнішньополітична» діяльність Московської Патріархії допомагає зберігати у слухняній покорі екзархати у колишніх республіках, і самоуправній УПЦ (МП) тут відведено особливу роль, проте всередині Росії серед своїх рускіх людей вона стрімко втрачає позиції. Тобто, у погоні за ефемерною «народністю» з міфологічної «колиски трьох братніх народів», РПЦ стрімко втрачає авторитет серед власне руского населення РФ.
Тому завданням українських медіа є хороший фільм про т.зв. «політичне «православ’я», що було засуджене як явище Київською митрополією за часів Блаженнійшого Митрополита Володимира. В Росії це явище, мовчки одобрюване світською і духовною владою, швидко деградувало до виразно фашистського руху із характерним закиданням руки під час привітання. Саме з цього середовища і походять рекрути «Православної армії» на Донбасі. Тобто, критикувати саме Православ’я як конкретну конфесію у наших реаліях – це плювати проти вітру. Окрім того, відвертий цинізм і градус критики Православ’я у Росії не треба навіть намагатися перевершити, оскільки це реакція суспільства на ту ж проблему – т.зв. «політичне «православ’я».
У сучасних реаліях Росії бути православним, вже не обов’язково означає бути рускім. Скажімо так, що найбільш модерний сегмент строкатого «націоналістичного» руху у Росії, історично апелює до передхристиянської доби існування руского етносу та сповідує міфічні ідеали прадавньої єдності слов’янської та угро-фінської «білої» людності. Війна ж Росії проти України призвела представників цього руху до констатації факту: ті рускіє, які взяли до рук зброю, аби воювати із слов’янським українським народом, за означенню – «не братішки, а суки».
Це перша реакція, яка дає нам зрозуміти, що й деякі росіяни зуміли розгледіти по ту лінію фронту разючу парадоксальність війни на сході України, яку раніше помітили ми по цей бік конфлікту: російськомовні громадяни України превалюють у лавах захисників України. Цілком можливо, що серед них абсолютна більшість номінально належить також до УПЦ (МП). Походять вони із тих регіонів, які означені були путінською пропагандою як ядро «Новоросії». Проте їхня мотивація захищати рідний дім і сім’ю є природним правом людини, як би це патетично не звучало.
Націоналізм
Об’єктивні підстави для розгортання націоналістичного руху у Росії склалися внаслідок провалу економічних реформ урядів Єльцина, що призвели до масового зубожіння населення федерації та появи нового політичного класу – «олігархів». Етнічні росіяни прийняли на себе подвійний удар цих реформ: адже будучи як за часів Російської імперії, так і за часів СРСР народом привілейованим «государствообразующим», вони страждали не лише економічно (від руйнування системи патерналізму), але й змушені були пережити почуття втрати «особливої місії» свого народу. Виглядало так, що у строкатій палітрі «олігархів» було найменше етнічних росіян. Тому ксенофобія стала першою «родимою плямою» руского націоналізму.
При цьому у «вільній» Росії природа сировинної моделі пострадянської економіки призвела до стрімкої деградації рускіх дєрєвєнь та вимирання їх як форми традиційного способу життя - «ойкумени» етнічних рускіх. Втративши цей природній традиціоналізм (земля между отчим домом и погостом) як світоглядну альтернативу сучасним глобальним спільнотам, як підгрунтя і середовище для культивування «здорового» націоналізму, рускій націоналістичний рух остаточно втратив свою суб’єктність і завис у повітрі. «Батьківська земля» рускіх тепер існує як «континент» для культивування національних міфів виключно в сфері ілюзій.
Оскільки з-поміж трьох «братніх» народів лише рускіє втратили органічний зв'язок міста із своєю дєрєвнею, ідеологія руского націоналізму має такий ірраціональний характер. Культивування традиційного способу життя рускіх тепер є справою винятково приватною, вдалий приклад цьому – мільйонер Г. Стерлінгов. Безпочвєнность - друга парадоксальна риса російського націоналізму. Виходить так, що проповідувати «рускій мірЬ» доводиться лише за межами Росії, оскільки навіть поверховий погляд у пошуках традиційного способу життя руского етносу в самій Росії, приводить нас до висновку, що соціально цей «мірЬ» давно вмер - традиційна селянська община в Росії не пережила бурхливого ХХ століття і не трансформувалась у модерний «мірЬ», автентичну модель. Зв'язок російського мегаполісу з рускою дєрєвнею мінімальний, у ньому немає прямого родства, а тому пропаганда націоналізму абстрагована до рівня форм релігійної проповіді.
Така ілюзорність, з одного боку, полегшила муки теоретиків російського націоналізму, даючи їм змогу легко оперувати перед аудиторією цілком абстрактними категоріями, інколи талановито переплетеними у відеоряд. Проте, втрата органічних підстав для руского націоналізму, призвела до його швидкої мутації в напрямку чи то ідеології людиноненависництва, чи то «телевізійного фашизму»: тепер, окрім «жидовского» заговора як синоніма «олігархічно-кримінальних» кланів, було пролонговано до нескінченності ряд тих суб’єктів яких, у залежності від ситуації, дозволено було ненавидіти до нестями. Вони вряди-годи попадали під приціл нещадної критики як національно озабоченного російського громадянства, так і ТВ: як от акція по видворенню грузинів-нелегалів із Москви під час воєнної агресії у Грузії 2008 року. Поступово «чурки», «азєри», «хачи», «хохли», всюдисущі «піндоси» та інші зневажливі маркери етнічної та національної належності стали своєрідною розмінною монетою російського обивателя у розмовах про те, «Хто винен?» і «Що робити?».
Звичайно ж легкі відповіді на ці складні питання з’явилися не одразу, а тихо дебатувалися протягом тривалого часу з точки зору людського життя – час становлення одного покоління 80-90-х. Саме це покоління зараз рекрутовано на війну проти України. Проте, з погляду більш широкої історичної перспективи – це явна деградація «общєственного діалога», досить стрімкий процес, каталізатором якого стали поразки рускіх у Чеченських війнах. Друга Чеченська війна підтвердила, що пасіонарність чеченського народу не вдалося зламати і сам факт повторення конфлікту означив саме як поразку спроби Кремля вирішити питання державницьких устремлінь чеченського народу традиційно: шляхом геноциду, для початку – мешканців Грозного. Опір чеченського визвольного руху силою російської зброї зламати не вдалося.
Тому вимушений «компроміс» путінського режиму із бойовиками у Другій Чеченській війні, спочатку був не такою очевидною поразкою, аж поки росіяни не побачили видимий образ відновленого Грозного, як центру альтернативної «державності». Проблема полягала не так у тому, що значна частка з федерального бюджету віддавалась і віддається на потреби відбудови маленької Чечні, а у тому, що режим Кадирова зумів забезпечити раціональне освоєння цих коштів і ліквідував здавалось, таке традиційне для Росії явище, як тотальне казнокрадство. Архітектурні шедеври відновленої столиці Чечні є свідченням того, як бюджетні кошти можуть бути потрачені на благо народу, хоч і цілком волюнтаристськи, на догоду правителю, проте без нищівного крадійства, яке у решті регіонів РФ проголошено мало не «культурно обумовленою» особливістю росіян. Режим Кадирова отримав патент не лише на довічне «утихомирення Кавказу», але й фактично виконує функцію історичних «баскаків» у межах РФ: різноманітні етнічні кавказькі кримінальні угрупування «пасуть» стільки населення федерації, скільки їм дозволяє власна пасіонарність і Кремль. Тому новітнє гасло російського націоналізму «Хватит кормить Кавказ!» не випадково так органічно лягло в основу «руху на Болотній площі» у контексті антипутінських гасел. Адже подиву гідний той факт, що рускіє люди ладні самі, добровільно, віддати комусь якусь «Кемську волость»?! Цей рух у норкових шубах з білими стрічками рівно настільки «буржуазний», наскільки й націоналістичний: він завбачливо прагне до інкорпорації України і Білорусі, як клондайку слухняної «білої» робочої сили, і водночас ощадливо «виключає» із федерації неугодних суб’єктів та обіцяє очистити Москву від гастарбайтерів. Отже, термін «націоналізм», як ми бачимо, тут не висловлює усю глибину явища. Адже спроба рускіх теоретично опертися на свою етнічну приналежність у такій різноманітній палітрі великих і малих народів, які споконвіку населяють терени РФ, виглядає абсурдно. Чому саме Кавказ (як збірне поняття) є тією «волостю», якої москвичам не жаль і чому саме Москва проголошує таке гасло? На чому ж тоді триматиметься федерація після створення такого прецеденту? Відповідь проста: як писав класик «Россия березой стоит», маючи на увазі палицю, чи то пак – міцну вертикаль влади. Це ще одна внутрішня суперечність сучасного руского націоналістичного сознанія: боротьба із авторитарною владою, що зазіхає на свободу бізнесу, можлива лише через апеляцію до широких мас рускіх людей з акцентом на скривджених націоналістичних почуттях, але водночас усі розуміють, що лише така система влади і спроможна тримати строкате етнічне розмаїття РФ укупі. Як вигнати Чечню і залишити при цьому Крим, не створивши при цьому ще одного воістину фантастичного прецеденту?
Тому «чеченське питання» стало не лише нерозв’язаним «гордієвим вузлом» російської націоналістичної самосвідомості, але й його діагнозом, спадковою хворобою, що виразно проявилася у старої імперії. Спроба рускіх повернутися до витоків, до руского «Fatherland», дискутується через ефемерну можливість виключення із суб’єктів федерації тих, з кими їм вже несила боротися. Хоч, подібних прецедентів історія не знає, все-таки «государствообразующий» народ РФ прагне остракізму Чечні подібно тому, як він завзято прагнув анексії Автономної Республіки Крим. І в цьому антагонізмі й заховано вірус матриці руского націоналістичного самосознанія, що є фактично алгоритмом самознищення російського суспільства.
«Чеченська» модель управління не є річчю у собі. Успіхи усамостійнення республіки, росіяни небезпідставно пов’язують із тим, що уся Росія лежить у сфері інтересів монолітного кавказького тейпу, фактично її «горизонтальне», низове неформальне управління у багатьох регіонах РФ віддано на відкуп режиму Кадирова. Гостра конфліктність системи утримання етнічних рускіх у покорі інколи проявляється у спалахах конфліктів на міжнаціональному грунті, як правило – у Краснодарському краї та Москві, що свідчать про те, що проблема справді набула критичного характеру. Дискусія щодо діалектики васальної взаємозалележності режиму в Кремлі і режиму Кадирова повністю табуйована у російському суспільстві та медіапросторі. Ця тема спричиняє гострі фантомні болі у етнічних рускіх - громадян РФ, оскільки здатна показати неспроможність до модернізації не лише нинішньої моделі державного управління РФ, але й діагностує відсутність пасіонарної енергії у руского етносу не лише для утримання колишніх внутрішніх колоній, але й для власної успішної життєздатності.
Руский етнос у РФ змушений бути як і раніше, народом «государствообразующим», народом «служивим» – жваво відкликатися на потреби чергової мобілізації. Проте водночас бути єдиним народом, який не має власного дому на величезних просторах Євразії і скрізь є гнаним «інородцями», які чудово зберегли власні кланово-тейпові традиції, що у нинішніх умовах є універсальними формами виживання у вкрай конфліктному російському суспільстві. Через те мешканці російської глибинки виходять на стихійний мітинг, аби висловити гнівне обурення тому факту, що у їхньому місті за «смотрящєго» поставлено чеченця! Проте, нікому й на думку не спаде обурюватися через те, що у них діє кримінальна система управління на чолі із «смотрящими».
Не можна сказати, що чергова війна Кремля лишається неосмисленою російським суспільством. Ця війна унікальна в історії Росії, оскільки вперше після Громадянської війни початку ХХ століття, під приціл російської агресії підпало населення максимально наближене у ментальному розумінні до тих рускіх людей, які живуть у РФ, а в плані культурному воно їм майже ідентичне. Советськіє люди прийшли до совєтських людей і не могли не помітити, що соціальним тлом цієї війни є таке ж саме постсовєтське суспільство, з якого їх мобілізовано: ледь помітні відмінності у російській вимові (говорах), окрім того – превалююче «біле» слов’янське населення, на відміну від деяких регіонів РФ, звідки вони приїхали. І все було б нічого, якби російські військові не розуміли, що місцеве населення є такою ж розмінною монетою і гарматним м’ясом у планах Кремля, як і вони самі. Вони побачили, що населення Донбасу, яке культурно їм ближче, аніж деякі їхні співітчизники, є об’єктом безжального винищення, і вже неважливо, що кожен снаряд, який впаде на дитячий майданчик, попередньо записаний на рахунок «київської хунти». На російських військових не діє місцева мантра «русские не могут стрелять по русским», оскільки їхня робота тут – стріляти, і вони добре знають, до чого призводить стрілянина важкою артилерією у такому конгломераті населених пунктів. Цей емпіричний досвід, що переростає в усвідомлення сатанинської підлості їхнього керівництва, цей поки що «настрій» вони привезли у свої військові частини і у свої сім’ї до Росії. Вони зрозуміли, що чекістський режим Путіна обманом і підкупом привів їх до того, що рускій етнос нищиться силою рускої ж зброї. При цьому за їх спинами чомусь стоять загони «кадировців», що лише посилює болючий дисонанс. Без кадировців ця фатальна покора і мовчання, як знак згоди на винищення рускіх людей рускіми, не діяли б так ефективно. Кадировці є гарантами виконання цього плану, оскільки у путінській системі влади вони заміняють собою «общєствєнний договор». І розуміння цього ще більш деморалізує і гнітить рускіх людей.
Гібридна війна Росії проти України на Донбасі занурила мешканців цього регіону у перманентний стан болю і смерті, що стократ помножені через об’єктиви відеокамер і ретрансльовані на РФ та Україну. Там де людський біль і смерть, там завжди присутня вина, оскільки вони складають нерозривну «тріаду людського буття». Тому перша реакція рускіх людей, яких доправили воювати в Україну, - заперечення самої реальності. Полонені десантники з-під Пскова, які начебто «заблукали» у степах України разом із танками, і яких було доправлено до Києва, чи не першими озвучили нам цю форму заперечення: «это не наша война…». Проте, істинний зміст цієї фрази такий: це не наша вина. Спроба рускіх дистанціюватися від цього сатанинського конфлікту носить не цілком осмислений характер, проте їх почуття вини у кровопролитті між людьми «русской культуры» на Донбасі настільки належить їм, наскільки й нам – людям по цю сторону конфлікту. Талановито показати всю драму людини, драму «человека русской культури» на Донбасі – це ї є обретіння тієї точки зору, що дозволяє не взяти чужої вини на себе, водночас усвідомивши свою. Таким є завдання автора нашого художнього проекту. Так званий «парад полонених» у Донецьку ми мали можливість бачити із двох проекцій: журналісти російських каналів знімали його «зсередини» і немає більш розпачливого видовища, оскільки складається враження, що це суцільний Мордор, край дегенератів і садистів, якими сповнені вулиці міста.
Друга ж проекція була показана шляхом випадкової зйомки цього дійства на телефон одним із перехожих з позиції «стороннього» мовчазного спостерігача. Так ми бачимо жменьку озвірілих маргіналів, та «днрівських» поліцаїв, що почергово шматують під прицілом відеокамер російських каналів українських військових. Воістину під таким кутом драма Донбасу стає в один ряд із драмою Холокосту – вона наднаціональна, оскільки це за духом і буквою злочин проти людяності.
Отже, не маючи такої надпотужної зброї як Останкінська вежа, не маючи такого розвинутого медіа-апарату на службі державних інтересів, що його має Росія, українці можуть дати адекватну відповідь на потужні інформаційні атаки ворога. Зневіра у можливості не лише ухилятися, але й запобігати цим ударам, породжує шок від гіперболічного характеру російської телепропаганди. Ми цілком віддані залишкам нашого комплексу меншовартості, і перебуваємо у заціпенінні подібно тим легендарним іудеям, що дивилися на Голіафа як на тілесне втілення усієї військової могутності філістимлян. У цій біблійній легенді ми можемо знайти відповідь на ті проблеми, які залишені нами напризволяще через їх начебто непідйомну вагу. На всякого велета Голіафа має знайтися здібний пастушок, який майстерно натренований володіти пращею, – завдавати точних концентрованих ударів у слабкі місця супротивника.
Наша відповідь не має бути рівнозначною, оскільки наївно думати, що ми збудуємо таку ж медіаінфраструктуру зомбування населення, яка цілеспрямовано була збудована в СРСР за довгі роки Холодної війни. Вона не може бути також симетричною за змістом. Один український священник, подивившись вечірні новини на російських каналах, дуже влучно охарактеризував цей продукт: не інакше як сам князь світу цього, отець лжи, у них особисто керує процесом. Тому лише асиметричність може нам допомогти.
Що ж означає ця асиметричність у плані інструментальному? Корпоративному російському телевізійному продукту, що готується «чекістами-журналістами» цілодобово, конвеєрно ми можемо протиставити свободу (в російських реаліях - поки що) Інтернету. Нам потрібне хороше кіно і Інтернет як інструмент його поширення.
«Кіно» тут – не у значенні кон’юнктурному, знятому під контролем чиновників Мінкульту, у дусі традицій українського поетичного кіно. Мається на увазі відеопродукт, що за формою подібний до фільму «Шахта № 8»: повнота соціального контексту та географії, що їх спроможний охопити об’єктив камери, антропоцентризм, повна відсутність декорацій. У такому розумінні фільм можна віднести до сегменту документального кіно, проте наскільки він має чіткий режисерський задум талановитого «зрізу» буденної дійсності, настільки він і художній.
Ось чому таку велику ціну має фільм про участь російських військових у війні на Донбасі. Вона значно більша за ціну життя, і смерть Нємцова є тому підтвердженням. Знав це і український Президент, який раніше обмовився, що начебто змушений був вдатися до елементів шантажу Путіна, погрожуючи йому, що у разі відмови від Мінського формату він негайно оприлюднить у світових медіа незаперечні докази прямої участі російської армії у війні проти України. Путін, начебто, тільки після цього пішов на контакт. При цьому деякі провідні західні медіа випустили свої тижневики з обличчями полонених росіян псковської дивізії на обкладинці. Акули західного медіабізнесу добре знають свою роботу, і кращої натури, аніж ці зеленоокі, руді і білобрисі антропологічні типи «великорусів», - годі шукати. Проте, вони оприлюднили лише фактаж, голу емпірику, без розуміння сутності. Розуміння ж сутності «руского самосознанія» цілком лежить у сфері компетенції українців, а отже – цілком у сфері їхньої ж відповідальності.
Хорошо было б, чтобы в Минстеце и АП прочитали и прониклись...
Оригинал ЗДЕСЬ: Микола ГАРАЩУК. Сучасний російський фашизм: витоки та актуальні питання
Соціальний феномен «культу» телебачення у Російській Федерації, що дивує увесь цивілізований світ, почав формуватися ще в радянські часи. Саме тоді було закладено кращі традиції спілкування влади з народом опосередковано: через об’єктив відеокамер. Техніку маніпулювання «оптичними ілюзіями» завдяки телебаченню спочатку радянська, а пізніше – нинішня російська влада перетворили на інструмент не лише власної «легітимізації», але й сакралізації свого образу. Російське телебачення від самого свого започаткування надзвичайно вдало вписувалось в систему радянських ідеологем, спираючись на ленінські постулати про «кіно як найважливіше із мистецтв» та з огляду на його перспективи як інструменту масової пропаганди. Друга половина ХХ століття відкрила перед комуністичними агітаторами феноменальні можливості: цілодобове, цілорічне охоплення пропагандистським впливом всього народу на обширі 1/6 земної кулі. Відтепер «советский человек» просинався і засинав в обіймах кремлівської пропаганди, рефлексуючи винятково на задані телевізором теми.
Перебудова та гласність внесли деяке сум’яття в душі радянських людей з огляду на появу талановитих телевізійних журналістів із «авторським» баченням реальності, що вносило різкий дисонанс у царство ослабленої телевізійної цензури та різко виводило їх зі стану інформаційної інфантильності. Символічною була спроба «ГКЧПістів» повернути суспільство до стану «летаргічного сну», що мало започаткуватись трансляцією «Лебединого озера» на всесоюзному екрані. Не менш символічною була оборона москвичами Останкінської телевежі. Боротьба за уми і душі, проте тривала не довго.
Завершення етапу концентрації В. Путіним усієї влади у своїх руках пов’язується із успіхами монополізації ним найбільших медійних ресурсів країни під прямим впливом кланів, цілком лояльних Кремлю. Коротка доба опору цілеспрямованому наступу спецслужб російськими медіа-олігархами завершилась їх повною поразкою. Ще за часів другої каденції Путіна навіть такі мобільні групи у плані просування своїх маргінальних ідей у російському соціумі, як націонал-більшовики, в особі свого лідера Е. Лімонова змушені були констатувати тотальну стерилізацію громадської думки путінським телебаченням. «Телебачення в Росії замінило православіє», - констатував тоді Лімонов. Попри деяку алегоричність, така думка не була позбавлена глибокого сенсу. Телевізор швидко перетворився на таке собі «сімейне капище» середньостатистичних росіян. І в цій «середньо-статистичності», як показує досвід багатьох країн, не було б чогось особливого. Проте монополія влади на телевізійну «істину» у Росії поступово почала набирати ознаки культу прямо пропорційно зростанню зовнішньополітичних устремлінь Кремля. Адже Лімонов мав на увазі не лише повне зачищення інформаційного поля, але й рекрутування до лав прибічників путінського режиму навіть тих громадян, які завжди вирізнялися крайньою опозиційністю з огляду на радикальність їхніх ідей. Обтічний, сонцесяйний, многорукий і семидільний, а згодом ще й лоснящійся ботоксною гладдю телевізійний образ Путіна став іконою як для старих сталіністів, так і для молодих націонал-більшовиків. Так поступово Путін перетворювався з «собіратєля общественного мнєнія» на «собіратєля земель». Техніка відволікання населення від власних насущних проблем шляхом зміщення фокусу уваги на близькі до кордонів РФ суб’єкти, у яких буцімто стогнуть під чужоземним гнітом "рускіє люди", демонструвала нечувані успіхи. Саме тому з благословення чекістського режиму російські телевізійники стали жити у діапазоні «від війни до війни», то голодуючи у міжсезоння, немов крокодили у ямі, то люто шматуючи чергову жертву воєнної агресії, як це було під час інтервенції російської армії у Грузію 2008 року. При цьому «всевидяще око» російського ТВ здатне знаходити як вічні інтереси Росії на всій земній кулі, так і тих, хто їм протистоїть. Зловіще «закулісьє», що плете інтриги проти Росії, завжди присутнє у відеоряді як наратив. Поступово така проста тактика перетворилась у новий алгоритм взаємодії влади і народу: все, що було сказане першою особою, говорилось виключно у світлі камер, піддавалось майже неможливій «естетизації» його образу з огляду на вкрай бідний генетичний матеріал і що саме головне: телевізор став тлумачем, своєрідним верховним архієреєм, що читає послання з нагоди знакових дат календаря. Тому коли парламент РФ приймає нову воєнну доктрину, що визначає право силою зброї захищати інтереси етнічних рускіх за межами федерації, то телебачення починає цілий цикл передач про нелегке життя діаспори на всьому обширі колишньої імперії. Повість ця триває місяцями, не лише збурюючи бульками злоби товщу російського обивательства, але й змушуючи уряди тих країн, у чий бік показують пальцем, задуматися про безпеку.
З часом почали з’являтися телеведучі «особливої школи» журналістики, з професійно поставленими манерами розмови, методами агресивної обструкції опонентів та маніпулювання думкою аудиторії. Навіть їх сюртуки особливого крою, містять символічний посил на їхню приналежність до культу та великодержавну місію служіння. Телебачення путінської Росії перетворилось на унікальний «медіа-культ», а глядачі – на жертв новітньої секти. Воно має широкий інструментарій маніпулятивного впливу на свідомість апологетів та неминуче веде не тільки до згубної залежності, але й до деградації психіки. Адже природньо, що людина не може перманентно перебувати у стані стресу та агресії, що транслюється також на 9/10 співвітчизників, без корозії психіки. В Росії було проведено масштабний експеримент над своїм же населенням, нещадно лякаючи його і доводячи до такого стану концентрації агресії та соціальної апатії, що пересилила навіть природні інстинкти: могутній Танатос (страх смерті) давно вже панує у російському соціумі настільки сильно, наскільки реципієнт сприймає суспільні ідеї державних утворень, які століттями «загнивають» і йому загрожують тим же, не маючи змоги безпосередньо перевірити це.
Так щоденно, з року в рік, апелюючи ще й до ілюзорної винятковості росіян як суперетносу, рапортуючи про разючі успіхи російської економіки, і не забуваючи пом’янути ворогів Росії, телебачення нещадно здійснює експеримент над світоглядом росіян. Орієнтація на Москву і її великодержавні проблеми, її заморських ворогів і тимчасових союзників, відволікала широкі народні маси від творчості на грунті власного міста, вулиці, дому. І чим далі від центрів розподілу бюджетних нафтодоларів проживає громадянин РФ, тим разючішою є одвічна самотність пострадянської людини на просторах розхристаного Сходу, її приреченість залишитись сам на сам із єдиним порадником – телевізором. Тому далека Америка, що спить і бачить, як би загарбати Росію, завжди була для нього ближчою, аніж забуті могили предків у мертвих російських «дєрєвнях». Тому в свідомості не залишилось місця навіть для органічного націоналізму, оскільки зникла сама підстава – традиціоналізм, «почвєнічєство», зв'язок із рідним серцю отчим домом і погостом. Так, винятково на ілюзорних позиціях, ірраціональних почуттях, при мерехтливому сяйві телеекрана, формувався концепт новітнього російського фашизму.
Джерела цього явища слід шукати в давніх шовіністичних традиціях Московського царства та його спадкоємця – Російської імперії. Відверто вороже ставлення до представників інших народів, що, як правило, перебували на більш високих позиціях в соціальній ієрархії, займаючись переважно виготовленням продукції з вищою доданою вартістю чи інтелектуальною працею, низький рівень релігійної толерантності – характерні риси російського суспільства впродовж останніх 500 років. Для прикладу, цар Ніколай ІІ ніколи сам не ініціював єврейських погромів, цьому годі шукати підтвердження. Проте він був переконаним противником ідеї урівняння іудеїв, як і усіх інших «інославних» підданих імперії у цивільних правах. Свою чорну справу погромщики завжди робили з підбурювання чорносотенного попівства, яке проповідувало російський «большевизм» ще до його авторського оформлення Леніним у гнучку теорію насильства. Бажання повної зрівнялівки, подібної тій, що віками супроводжувала «мірське» життя селян у дєрєвнях Росії, аж до почергового обміну полями, не давало спокою запаленого шовіністичною злобою і ненавистю маргінальному елементу на всьому європейському просторі імперії протягом ХІХ та початку ХХ століття.
Свого часу німецький націонал-соціалізм також з’явився постфактум: поступово інкорпоруючи соціалістичні настрої німецьких робітників, бажання буржуазії сильної влади, що була б запорукою стабільності бізнесу та ідею расової вищості німців, Гітлер означив її згодом саме як націонал-соціалізм. На аверсі цієї медалі спочатку усі читали напис «Aut vincere aut mori!», а на реверсі – «Vae victis!» «Горе переможеним!»
Чому ми говоримо про антисемітизм як одну із одвічних тем саме російського імперського сознанія? Механізми цієї хвороби – тема для окремих фундаментальних досліджень, проте ми не можемо заперечувати того факту, що антисемітизм – це найбільш органічна реакція носіїв будь-якої екстремістської ідеології, що претендує на наднаціональний характер та проповідує насильницькі способи зміни усталеного «світового порядку». Піднімаючись вгору сходинками ілюзорної расової, релігійної, цивілізаційної вищості будь-яка сучасна «бестія» неминуче впирається лобом у двері з готичним написом: всесвітня змова. І скільки б вона не повзала по периметру цього склепіння, шукаючи справжнього входу, хвороблива свідомість нічого, окрім антисемітських гасел їй не годна запропонувати. Сучасний екстремізм має свою традицію, своє «передання», а тому не треба дивуватися, коли ми несподівано дізнаємося, що молодий чоловік із Норвегії на прізище Брейвік виявився ще й антисемітом. Апологети «чистоти» білої раси в усій Західній Європі в міру своїх сил і можливостей підтримують ідею «цивілізаційної» окремішності Росії. Адже так справді зручніше і логічніше: мати справу лише з носіями російських капіталів, аніж з самими росіянами.
Так от, перше ніж брати до рук цей брудний пропагандистський м’яч, що його вперто перекидають на нашу частину поля, треба глянути, що на ньому написано. Якщо з одного боку, як бачимо – «олігархи!» (явище, що стримує не лише економічний розвиток українського суспільства, але й знищує його дух, його мораль), зі зворотнього боку можна не читати. Там написано «євреї». Філологічні вправи у майстерності перекладу прізвищ українських урядовців на єврейський манір не мають меж. Так друзі, ласкаво просимо до пандемоніуму «возрождающегося» фашистського сознанія. У суспільствах колишніх радянських республік термін «фашизм» підданий містифікації, зазнав смислової гіперболізації та із знаряддя політичного дискурсу став знаряддям пропаганди, художнім образом, що обтяжений власною географією та історією. Наскільки неправильно називати німецьких націонал-соціалістів фашистами, настільки ж неправильно застосовувати цей термін і до путінського режиму. Окрім того, у першому випадку ми маємо справу з давнім минулим, у другому ж – цілком не ймемо віри, що подібне може відбуватися знову та ще й з нашими сучасниками.
Путінський режим настільки є неофашистським, наскільки апелює до славного радянського минулого, без огляду на те, що більшовизм є тоталітарною ідеологією і практикою насильства, що під маскою «класової боротьби» так само успішно здійснював геноциди «малих народів», як і нацисти на окупованих територіях. Цю разючу подібність двох тоталітарних режимів минулого ми воліємо не помічати, адже як відомо – переможців не судять. Громадськість зв’язана історичним фактом, що СРСР переміг у війні з фашизмом, а оскільки Російська Федерація є його правонаступницею, то ніякого фашизму у Росії буцімто й бути не може. Успіхи "совєтського" минулого – чи не єдина площина, на яку може обпертися режим Путіна, апелюючи до імперських амбіцій росіян. Проте в Україні точкою біфуркації, що означила прагнення її мешканців порвати із перманентним періодом належності до Російської імперії, був момент повалення першого пам’ятника Леніну. Сам по собі «ленінопад» є рухом антиколоніальним, могутнім емоційним чинником конструювання нового ладу. В Росії ж симбіоз символів та смислів імперського та радянського минулого виродився у гібридні форми фашизму, наслідком якого і є мовчазна згода широкого загалу на лукаву воєнну агресію проти України – гібридну війну.
Як і раніше, коли українці мали реальну можливість знищити імперію, ми чуємо заклик до російських громадян, що годі, мовляв мати справу з їхніми «гетьманами», нам треба мати справу з «козаками». У цих словах рівно стільки расової зверхності, скільки й спраглої надії: «Ну підіграйте ж нам! Ради чистоти нашої теорії про хохлів-запроданців, шо споконвіку продавали своє первородство за миску чечевичної юшки!». Звичайно ж, вони хотіли б чимось заманити частину українського народу на затінену сторону поля, звідси така епічність і компіляція Гоголівських мотивів. Проте з українськими козаками вони вже й так мають справу по всій лінії фронту і добре про це знають! Звідки ж така фанатична впертість у сповідуванні очевидних єресей: мовляв, російских військ на території України не було ніколи. Ви самі винуваті. У вас громадянська війна.
Отут ми підійшли до найбільш важливого моменту у розумінні ворожої пропаганди. Уявіть собі людину, що має єдиний чіткий орієнтир – екран телевізора. Події подаються глядачеві так, що він дивиться на них завжди з позиції знизу, адже вищий рівень абстракції, притаманний "Рос ТБ", спрямовує всю його увагу в «прекрасное далеко», без огляду на вектор: перспективу, чи ретроспективу. Бачити світ якось інакше глядач, звичайно ж, може. Тому він періодично перевіряє істинність своєї думки у спілкуванні із такими ж співвітчизниками, які також мають і люблять телевізор. Тобто, це скоріше позиція «суфлера», який затиснутий по самі плечі у раковині «общественного мненія», дивиться на акторів виключно «знизу вверх» і при цьому має постійно слідкувати за біжучою стрічкою новин: «Украинские каратели...киевская хунта...». Що відбується у цей час у залі, він дізнається лише після завіси.
Неспроможність росіян бачити очевидне не є апріорною і не є похідною географічного детермінізму. Зовсім недавно і ми спостерігали за діяльністю прихильників «свідків пакращення», любителів голубих вогників та невтомних співців «Тижменепідманули» на московських підмостках. Згадайте, що вас дивувало не так їхнє згуртоване галасливе братство, як щільні лави прихильників такої творчості. Чи не тоді ви взяли за правило бути безстороннім і твердо вирішили для себе: "всякий канал є брехнею"?
Український медіа продукт, що має протистояти масованій російській пропаганді, має грунтуватися на декількох основоположних принципах.
Перший – принцип антропоцентризму: людина, без огляду на фронт, тил, чи «закерзоння», завжди має бути центром відеосюжету. Погляд крізь камеру має бути завжди поглядом у вічі без жодних оптичних ілюзій і постановочних сцен. Серед тисяч людей, які перебувають у епіцентрі лихоліття війни та трагічних подій на сході України як за покликом серця так і на виклик держави, є прекрасні у своїй епічній красі образи і характери. Ці люди вражають нас (можливо - й самих себе) своїми вчинками: природна дія, прийняті рішення, роблять такі моменти завершеним мистецьким актом. Наступна мить буде вже іншою. Але саме ця мить, у якій драма однієї людини цілком важить стільки ж, скільки життя людства. Час у такий момент зупиняється, а картинка стає мистецьким надбанням сама по собі. Прикладом є відеосюжет, що демонструє перший допит викраденої Надії Савченко російськими спецслужбістами. Другий приклад: допит Lifenews пораненого в руку українського військового Івана Шостака у лікарні м. Донецька. В обох випадках ми маємо справу з винятковими людьми: вони сповнені людської гідності і того метафізичного відчуття, що «Ніколи любов не перестає!» (довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить…» Чи це не про них?
Українському медіапродукту важливо зафіксувати якомога більше таких миттєвостей, коли людське обличчя набирає того образу і подоби, яким наділив його Творець: це образ тихої, негорделивої гідності. Тут варто згадати блаженної памяті Сергія Нігояна. Хлопець з ликом апостола, що тримав табличку «Устами народу говорить Бог». Коли у нього просили розповісти про себе, він довго вагався, який епітет обрати для означення своєї соціальної ролі. «Я є Людина» - так він промовляє до нас.
Війна показує людям їхнє справжню сутність, навіть попри їх волю. Бути тут людиною, означає чітко розуміти, що перебрехати журналістів Lifenews нам не можна та й не треба. Вони мають цілу армію «женщин с беременним ребенком», які немов грачі, перелітають з наповнених жахом донецьких вулиць до останкінських студій. Там, у цих новітніх міні-колізеях, вони розтерзають кого завгодно.
Калькованою брехнею ми нічого не досягнемо, окрім як ще більшого безумства. Знімати треба не так для ворога, а для пошуку людей по обидва боки конфлікту. Ніхто не показав досі роль росіян у захисті України як свого рідного дому.
Другий: принцип гуманізму. Тут гуманізм ми розуміємо так, як його пояснює Ж.-П. Сартр у своїй праці «Екзистенціалізм – це гуманізм». Показати опоненту дзеркальне відображення його самого, без прикрас. Драма «очеловечує» глядача так, як це не спроможний зробити жоден інший жанр. При цьому російські «айнзацгрупи» Lifenews, давно навіть для одурманеного пропагандою місцевого населення на окупованих територіях стали звичайнісінькими стерв’ятниками: те, що вони кружляють поблизу, не несе жодної хорошої прикмети. Це радше сигнал, що треба ховатися у підвал. Тому нам не потрібно, за традиціями епічного радянського кінематографа, гонити табун із десяти тисяч колгоспних коней, аби надихнутися на зйомку фільму «Війна і мир» і записати «автентичний» стукіт копит. Те, що відбувається зараз в Україні – без сумніву драма. Мінімум ремарок і довгих коментарів. Максимум контексту і живих образів.
Принцип оригінальності і вчасності. Не у відповідь на масовану атаку і деморалізацію, а на упередження. Не лише спростовуючи, а задаючи нові смисли і теми для роздумів. Дотримуючись цього принципу, ми маємо пам’ятати, що більш споріднених культур, аніж українська і російська, годі шукати. Коли ми кажемо «споріднених», то цілком усвідомлюємо також той факт, що в глибинній основі вони – цілком антагоністичні. Істину цю треба прийняти як апріорну для гармонізації подальших міждержавних відносин і пояснювати цю істину треба з першого класу, читаючи дітям прекрасний твір видатного українського історика М. Костомарова «Две русские народности». Пам’ятаймо, що всяка брехня, маніпуляція здатна обернутися проти нас самих за законом бумеранга, оскільки українських громадян, які є носіями російської національної свідомості – сотні тисяч, і як показав наш трагічний досвід – десятки з них стоять в авангарді боротьби за незалежність України. Громадяни України – етнічні росіяни Сумщини, Харківщини, українських мегаполісів, російськомовні українські громадяни – скрізь вони на передовій, в самому горнилі боротьби за свободу України. Це явище лише означено поняттям «російськомовні українські націоналісти», але фундаментально нами не осмислено і не зрозуміле. Топовою темою для наших з вами роздумів має бути акт геноциду, що його умисно спланувала і здійснила злочинна російська влада проти носіїв рускої ідентичності в Україні – проти етнічних росіян по обидва боки ілюзорного кордону. Обманом і підкупом їх вкотре змусили їхати вбивати неугодних Москві. Проте вперше! після хаосу громадянської війни у Росії початку ХХ століття, "рускіє люди" отримали картбланш на вбивство "рускіх людей". Адже за висловом опальної першої леді РФ Людмили Путіної, яка свого часу очолювала «Международный фонд русского языка», інтереси «России простираются туда, где говорят по-русски». Парадоксально, що поряд із Санкт-Петербургом як центром сучасної російської літератури, ще одним таким центром (закордонним) донедавна був Донецьк. Росія не спромоглася знайти жодних інших інструментів для ощасливлення рускіх людей, аніж дати санкцію на їхнє вбивство.
Принцип ієрихонських труб: започаткувати серію роликів і змусити глядачів по ту сторону кордону чекати нової серії в інтереті, як історії про Рабиню Ізауру. Свого часу Артур Шопенгауер написав: «Німці схильні до прощення і самі просять прощення». Звичайно ж, у часи коли жив філософ, можна було б довго сперечатися щодо істинності цього судження, а особливо щодо об’єктивності мірила усієї етнічно-культурної широти – «німці». Звичайно ж, ми розумні з огляду на сучасну критику принципу географічного детермінізму, що цілком правильно набрала форму афоризму: «Немає поганих народів, просто в кожному народі є погані люди». Проте трагічна історія ХХ століття підтвердила геніальність Шопенгауера, оскільки сучасні культурні та економічні успіхи німецького народу безліч дослідників пов’язують з унікальним культом «прощення», що ним сповнене життя громадянського суспільства Німеччини.
Вітер змін, що 1991 року пронісся над просторами Євразії і призвів до розпаду СРСР та поступової «націоналізації» колишніх радянських республік, пробудив націоналістичні настрої і серед етнічних рускіх - громадян РФ. Як і іншим народам колишнього СРСР, "рускім" треба було спертися на прецедентність, на якусь власну історичну підставу – модель побудови «національної» держави. Проте, вибір був украй обмеженим: гостра антипатія російського пострадянського суспільства до сімдесятирічного «блукання у пустелі» спричинила формальне визнання РФ правонаступницею СССР, але ментальне відторгнення суспільства від традицій "совєтського інтернаціоналізму" у міжетнічних відносинах та жорсткого централізму у державному управлінні. Проте величезна територія оновленої РФ, її природне етнічне розмаїття та згубні наслідки єльцинської політики «параду суверенітетів» серед суб’єктів федерації, змусили путінський неочекістський режим до обрання старої імперської моделі для «оновлення» російської державності. Так, сучасне російське суспільство невільно повернулася до леліяння старих символів імперії – середньовічного герба, прапора-триколора, та до дискусії щодо органічності імперської природи Росії, її буцімто тотальної «прєдназначеності», її «особого удєла», «колейного пути» на Землі. Поступово від романсів Малініна про «поручика Галіцина» рускіє люди перейшли до більш серйозних розмов про правильні форми «ісповєданія» власної окремішності, проте, здавалось нічого нового вигадувати не треба, адже дореволюційна історія Російської імперії обрела в той час якусь особливу привабливість святої простоти. Тому хоч стара уваровська формула «православіє, самодєржавіє, народность» геть не годилася для побудови національної держави на теренах РФ (у розумінні нації як політичної спільноти), її було обрано суспільством для реалізації як «ісконну» й аксіоматичну – таку, що не потребує доведення.
Така апеляція до імперського минулого Росії у багатьох національно свідомих рускіх інколи набирала досить комічних зовнішніх форм, оскільки вимагала театралізованого відтворення, буквальної персоніфікації уявних образів з минулого. Так виник попит на форму офіцерів царської армії, в якій деякі ряжені ходили до церкви, або ж на мітинги неофашистів. На Кубані мода на казацькі «черкески» лише нещодавно сягнула краю: відбулась сумнівна «легітимізація» цього вже історичного «сословія», щоправда у формі чи то добровільних дружинників, чи то народної міліції, що підпорядкована губернатору краю. Це строкате театралізоване дійство з його кошлатими бородами та довгими космами, зачесаними «на прямий пробор», цей «вертеп» руского національного «самосознанія», ця специфічна субкультура «псевдонародництва» самими ж росіянами була названа «фофадья». Попри сліпе сповідування догми «всяка власть від Бога», представники цього сегменту руського націоналістичного руху завжди косо поглядали у бік чекістського режиму Путіна, тим більш що його спадковість від більшовиків згодом стала незаперечною. Довелося навіть озброїтися новими легендами-пророчествами від «православних старців» про царя Владіміра, що буцімто об’єднає Русь святую (тут чітко вказувалась територіальна претензія на Україну і Білорусь) в одну велику державу. Уся ця камарилья є вимушеним союзником путінського режиму, оскільки перебуває у полоні власної шовіністичної матриці «воссоєдінєнія», але водночас не може терпіти засилля «інородців» та безпросвітні умови життя мешканців рускої глибинки, у чому звинувачує владу, що веде родовід від большевиків. Варто наголосити, що універсальний і єдино правильний вихід для представників цього сегменту націоналістів – це відновлення монархічного правління у Росії. Путін же настільки викликає у них захоплення, наскільки його експансіоністська політика збігається із їхніми прагненнями. Варто сказати, що диверсант Гіркін позиціонує себе саме як представник цього напрямку руского націоналізму, який (звісно ж умом), стоїть дещо осібно, немов над «движением». Тобто представники цієї групи руского націоналістичного руху, назвемо їх умовно «білі», від початку були в авангарді гібридної війни Росії проти України. Ця група нечисленна, але у війні відіграла роль знаменоносців, оскільки виконала первинну роль «маркування» символами руского націоналістичного сознанія гібридного конфлікту на сході України. Мова йде про такі символи як місто Слов’янськ - початок географії розпалення диверсійної війни на Донбасі (російською – СлАвянск, що вдало акцентує не лише на його семантичному значенні, але й надає глибокого аксіологічного змісту); через те годі дивуватися, що назва міста стала кличним ім’ям не лише для націоналістично налаштованих рускіх з РФ, але й окремих представників сербського радикального націоналістичного руху.
На цьому етапі ми розуміємо, що більш велику ціну у цій гібридній війні у порівнянні з агресивною масованою пропаганда з телевізора, має мовчання. Аналізуючи свого часу інструментарій антиукраїнської пропаганди Кремля, Юрій Шевельов дійшов висновку, що «ця пекельна машинерія завжди вміла не лише галасувати, але й мовчати». У цій війні мовчання рускіх людей має осмислений гнітючий характер, наше ж мовчання має виразно віктимний характер: це мовчання ягнят. Воно приводить до дезорієнтації і втоми нашого тилу і дає можливість ворогу тихо спочити на лаврах ілюзій власної безкарності. Але характер гібридності цієї війни визначає той факт, що вина по винищенню місцевої людності на Донбасі так само лежить на плечах рускіх людей, як і громадян України.
Православіє у РФ на зорі 1990-х справді переживало період реставрації, оскільки неохідність його відродження була однаково зрозуміла як для рускіх націоналістів, які йшли в авангарді цього руху, так і для влади, яку вони недолюблювали через її совєтське номенклатурне минуле, що спричиняло певну світоглядну суперечність та напругу. Клір РПЦ однією рукою вказував на смертні гріхи більшовицької влади, а другою брав від неочекістів і колишніх номенклатурників щедрі пожертви на будівництво храмів. Дискусійна тема царевбивства як одного із гріхів, що тяжкою ношею лежить на руском народові і не дає йому нормально жити, не завершилась із «обретінням» та перепохованням останків царської сім’ї. Знаковим є те, що у цьому процесі первинну роль відігравала світська влада, що взяла на себе організаційні процеси сакрального дійства: від проведення генетичної експертизи до трансляції панахиди по центральних каналах. Клір тут пішов далі миру і завершився процес канонізацією невинноубієнного вінценосного сімейства царя Ніколая ІІ. Тема необхідності спокутування цього гріха царевбивства, як і встановлення суб’єкта злочину, цілком не вичерпала себе: одні беззаперечно поклали усю провину за це на рускій народ, оскільки буцімто наскільки він оберігав сакральну неперервність царської влади у Росії, настільки він і «богоносєц». Другі ж наголошуючи на бісівській «інородності» чекістсько-більшовицької влади, покладали усю вину на неї, щоб не вводити народ у гріх унинія.
Всяке протистояння владі, навіть злочинній, а тому й особливо протистояння у революційних формах, при більш широких хронологічних рамках завжди виглядає як суєта суєт і марнота одна. Адже концепція Хоми Аквінського про природне право народу на повстання проти свавільної, тиранічної, а отже – гріховної влади у контексті російської історії взагалі відсутня. Супроти одинокої ікони Митрополита Філіппа, святителя Московського, який пішов на вірну смерть через публічне засудження злочинів царя Івана Грозного, у контексті руской історії стоїть цілком іконографічна!, хоч і неканонізована постать його мучителя. Тому тривалий час РПЦ, пам’ятаючи про свій вінець мучеництва, дуже обережно йшла на співпрацю з владою, оскільки її священники першими відчули на собі реінкарнацію чекістського режиму Путіна та його методів роботи із населенням. Тривало так аж до загадкової скоропостижної смерті Московського Патріарха Алєксія ІІ. Його наступник, Патріарх Кірілл, досить мобільно перейшов від довгих розмов про необхідність співпраці до реалізації формули «симфонії церкви і государства». Не маючи на меті передбачувати наслідки такої тотальної співпраці, не варто оминати увагою того факту, що антиклерикальні настрої у РФ серед рускіх людей мають досить гострий характер, хоча й досі існують у діапазоні від легкої критики до повної обструкції кліру у дусі блогів Невзорова. Важливим тут є той факт, що бурхлива «зовнішньополітична» діяльність Московської Патріархії допомагає зберігати у слухняній покорі екзархати у колишніх республіках, і самоуправній УПЦ (МП) тут відведено особливу роль, проте всередині Росії серед своїх рускіх людей вона стрімко втрачає позиції. Тобто, у погоні за ефемерною «народністю» з міфологічної «колиски трьох братніх народів», РПЦ стрімко втрачає авторитет серед власне руского населення РФ.
Тому завданням українських медіа є хороший фільм про т.зв. «політичне «православ’я», що було засуджене як явище Київською митрополією за часів Блаженнійшого Митрополита Володимира. В Росії це явище, мовчки одобрюване світською і духовною владою, швидко деградувало до виразно фашистського руху із характерним закиданням руки під час привітання. Саме з цього середовища і походять рекрути «Православної армії» на Донбасі. Тобто, критикувати саме Православ’я як конкретну конфесію у наших реаліях – це плювати проти вітру. Окрім того, відвертий цинізм і градус критики Православ’я у Росії не треба навіть намагатися перевершити, оскільки це реакція суспільства на ту ж проблему – т.зв. «політичне «православ’я».
У сучасних реаліях Росії бути православним, вже не обов’язково означає бути рускім. Скажімо так, що найбільш модерний сегмент строкатого «націоналістичного» руху у Росії, історично апелює до передхристиянської доби існування руского етносу та сповідує міфічні ідеали прадавньої єдності слов’янської та угро-фінської «білої» людності. Війна ж Росії проти України призвела представників цього руху до констатації факту: ті рускіє, які взяли до рук зброю, аби воювати із слов’янським українським народом, за означенню – «не братішки, а суки».
Це перша реакція, яка дає нам зрозуміти, що й деякі росіяни зуміли розгледіти по ту лінію фронту разючу парадоксальність війни на сході України, яку раніше помітили ми по цей бік конфлікту: російськомовні громадяни України превалюють у лавах захисників України. Цілком можливо, що серед них абсолютна більшість номінально належить також до УПЦ (МП). Походять вони із тих регіонів, які означені були путінською пропагандою як ядро «Новоросії». Проте їхня мотивація захищати рідний дім і сім’ю є природним правом людини, як би це патетично не звучало.
Націоналізм
Об’єктивні підстави для розгортання націоналістичного руху у Росії склалися внаслідок провалу економічних реформ урядів Єльцина, що призвели до масового зубожіння населення федерації та появи нового політичного класу – «олігархів». Етнічні росіяни прийняли на себе подвійний удар цих реформ: адже будучи як за часів Російської імперії, так і за часів СРСР народом привілейованим «государствообразующим», вони страждали не лише економічно (від руйнування системи патерналізму), але й змушені були пережити почуття втрати «особливої місії» свого народу. Виглядало так, що у строкатій палітрі «олігархів» було найменше етнічних росіян. Тому ксенофобія стала першою «родимою плямою» руского націоналізму.
При цьому у «вільній» Росії природа сировинної моделі пострадянської економіки призвела до стрімкої деградації рускіх дєрєвєнь та вимирання їх як форми традиційного способу життя - «ойкумени» етнічних рускіх. Втративши цей природній традиціоналізм (земля между отчим домом и погостом) як світоглядну альтернативу сучасним глобальним спільнотам, як підгрунтя і середовище для культивування «здорового» націоналізму, рускій націоналістичний рух остаточно втратив свою суб’єктність і завис у повітрі. «Батьківська земля» рускіх тепер існує як «континент» для культивування національних міфів виключно в сфері ілюзій.
Оскільки з-поміж трьох «братніх» народів лише рускіє втратили органічний зв'язок міста із своєю дєрєвнею, ідеологія руского націоналізму має такий ірраціональний характер. Культивування традиційного способу життя рускіх тепер є справою винятково приватною, вдалий приклад цьому – мільйонер Г. Стерлінгов. Безпочвєнность - друга парадоксальна риса російського націоналізму. Виходить так, що проповідувати «рускій мірЬ» доводиться лише за межами Росії, оскільки навіть поверховий погляд у пошуках традиційного способу життя руского етносу в самій Росії, приводить нас до висновку, що соціально цей «мірЬ» давно вмер - традиційна селянська община в Росії не пережила бурхливого ХХ століття і не трансформувалась у модерний «мірЬ», автентичну модель. Зв'язок російського мегаполісу з рускою дєрєвнею мінімальний, у ньому немає прямого родства, а тому пропаганда націоналізму абстрагована до рівня форм релігійної проповіді.
Така ілюзорність, з одного боку, полегшила муки теоретиків російського націоналізму, даючи їм змогу легко оперувати перед аудиторією цілком абстрактними категоріями, інколи талановито переплетеними у відеоряд. Проте, втрата органічних підстав для руского націоналізму, призвела до його швидкої мутації в напрямку чи то ідеології людиноненависництва, чи то «телевізійного фашизму»: тепер, окрім «жидовского» заговора як синоніма «олігархічно-кримінальних» кланів, було пролонговано до нескінченності ряд тих суб’єктів яких, у залежності від ситуації, дозволено було ненавидіти до нестями. Вони вряди-годи попадали під приціл нещадної критики як національно озабоченного російського громадянства, так і ТВ: як от акція по видворенню грузинів-нелегалів із Москви під час воєнної агресії у Грузії 2008 року. Поступово «чурки», «азєри», «хачи», «хохли», всюдисущі «піндоси» та інші зневажливі маркери етнічної та національної належності стали своєрідною розмінною монетою російського обивателя у розмовах про те, «Хто винен?» і «Що робити?».
Звичайно ж легкі відповіді на ці складні питання з’явилися не одразу, а тихо дебатувалися протягом тривалого часу з точки зору людського життя – час становлення одного покоління 80-90-х. Саме це покоління зараз рекрутовано на війну проти України. Проте, з погляду більш широкої історичної перспективи – це явна деградація «общєственного діалога», досить стрімкий процес, каталізатором якого стали поразки рускіх у Чеченських війнах. Друга Чеченська війна підтвердила, що пасіонарність чеченського народу не вдалося зламати і сам факт повторення конфлікту означив саме як поразку спроби Кремля вирішити питання державницьких устремлінь чеченського народу традиційно: шляхом геноциду, для початку – мешканців Грозного. Опір чеченського визвольного руху силою російської зброї зламати не вдалося.
Тому вимушений «компроміс» путінського режиму із бойовиками у Другій Чеченській війні, спочатку був не такою очевидною поразкою, аж поки росіяни не побачили видимий образ відновленого Грозного, як центру альтернативної «державності». Проблема полягала не так у тому, що значна частка з федерального бюджету віддавалась і віддається на потреби відбудови маленької Чечні, а у тому, що режим Кадирова зумів забезпечити раціональне освоєння цих коштів і ліквідував здавалось, таке традиційне для Росії явище, як тотальне казнокрадство. Архітектурні шедеври відновленої столиці Чечні є свідченням того, як бюджетні кошти можуть бути потрачені на благо народу, хоч і цілком волюнтаристськи, на догоду правителю, проте без нищівного крадійства, яке у решті регіонів РФ проголошено мало не «культурно обумовленою» особливістю росіян. Режим Кадирова отримав патент не лише на довічне «утихомирення Кавказу», але й фактично виконує функцію історичних «баскаків» у межах РФ: різноманітні етнічні кавказькі кримінальні угрупування «пасуть» стільки населення федерації, скільки їм дозволяє власна пасіонарність і Кремль. Тому новітнє гасло російського націоналізму «Хватит кормить Кавказ!» не випадково так органічно лягло в основу «руху на Болотній площі» у контексті антипутінських гасел. Адже подиву гідний той факт, що рускіє люди ладні самі, добровільно, віддати комусь якусь «Кемську волость»?! Цей рух у норкових шубах з білими стрічками рівно настільки «буржуазний», наскільки й націоналістичний: він завбачливо прагне до інкорпорації України і Білорусі, як клондайку слухняної «білої» робочої сили, і водночас ощадливо «виключає» із федерації неугодних суб’єктів та обіцяє очистити Москву від гастарбайтерів. Отже, термін «націоналізм», як ми бачимо, тут не висловлює усю глибину явища. Адже спроба рускіх теоретично опертися на свою етнічну приналежність у такій різноманітній палітрі великих і малих народів, які споконвіку населяють терени РФ, виглядає абсурдно. Чому саме Кавказ (як збірне поняття) є тією «волостю», якої москвичам не жаль і чому саме Москва проголошує таке гасло? На чому ж тоді триматиметься федерація після створення такого прецеденту? Відповідь проста: як писав класик «Россия березой стоит», маючи на увазі палицю, чи то пак – міцну вертикаль влади. Це ще одна внутрішня суперечність сучасного руского націоналістичного сознанія: боротьба із авторитарною владою, що зазіхає на свободу бізнесу, можлива лише через апеляцію до широких мас рускіх людей з акцентом на скривджених націоналістичних почуттях, але водночас усі розуміють, що лише така система влади і спроможна тримати строкате етнічне розмаїття РФ укупі. Як вигнати Чечню і залишити при цьому Крим, не створивши при цьому ще одного воістину фантастичного прецеденту?
Тому «чеченське питання» стало не лише нерозв’язаним «гордієвим вузлом» російської націоналістичної самосвідомості, але й його діагнозом, спадковою хворобою, що виразно проявилася у старої імперії. Спроба рускіх повернутися до витоків, до руского «Fatherland», дискутується через ефемерну можливість виключення із суб’єктів федерації тих, з кими їм вже несила боротися. Хоч, подібних прецедентів історія не знає, все-таки «государствообразующий» народ РФ прагне остракізму Чечні подібно тому, як він завзято прагнув анексії Автономної Республіки Крим. І в цьому антагонізмі й заховано вірус матриці руского націоналістичного самосознанія, що є фактично алгоритмом самознищення російського суспільства.
«Чеченська» модель управління не є річчю у собі. Успіхи усамостійнення республіки, росіяни небезпідставно пов’язують із тим, що уся Росія лежить у сфері інтересів монолітного кавказького тейпу, фактично її «горизонтальне», низове неформальне управління у багатьох регіонах РФ віддано на відкуп режиму Кадирова. Гостра конфліктність системи утримання етнічних рускіх у покорі інколи проявляється у спалахах конфліктів на міжнаціональному грунті, як правило – у Краснодарському краї та Москві, що свідчать про те, що проблема справді набула критичного характеру. Дискусія щодо діалектики васальної взаємозалележності режиму в Кремлі і режиму Кадирова повністю табуйована у російському суспільстві та медіапросторі. Ця тема спричиняє гострі фантомні болі у етнічних рускіх - громадян РФ, оскільки здатна показати неспроможність до модернізації не лише нинішньої моделі державного управління РФ, але й діагностує відсутність пасіонарної енергії у руского етносу не лише для утримання колишніх внутрішніх колоній, але й для власної успішної життєздатності.
Руский етнос у РФ змушений бути як і раніше, народом «государствообразующим», народом «служивим» – жваво відкликатися на потреби чергової мобілізації. Проте водночас бути єдиним народом, який не має власного дому на величезних просторах Євразії і скрізь є гнаним «інородцями», які чудово зберегли власні кланово-тейпові традиції, що у нинішніх умовах є універсальними формами виживання у вкрай конфліктному російському суспільстві. Через те мешканці російської глибинки виходять на стихійний мітинг, аби висловити гнівне обурення тому факту, що у їхньому місті за «смотрящєго» поставлено чеченця! Проте, нікому й на думку не спаде обурюватися через те, що у них діє кримінальна система управління на чолі із «смотрящими».
Не можна сказати, що чергова війна Кремля лишається неосмисленою російським суспільством. Ця війна унікальна в історії Росії, оскільки вперше після Громадянської війни початку ХХ століття, під приціл російської агресії підпало населення максимально наближене у ментальному розумінні до тих рускіх людей, які живуть у РФ, а в плані культурному воно їм майже ідентичне. Советськіє люди прийшли до совєтських людей і не могли не помітити, що соціальним тлом цієї війни є таке ж саме постсовєтське суспільство, з якого їх мобілізовано: ледь помітні відмінності у російській вимові (говорах), окрім того – превалююче «біле» слов’янське населення, на відміну від деяких регіонів РФ, звідки вони приїхали. І все було б нічого, якби російські військові не розуміли, що місцеве населення є такою ж розмінною монетою і гарматним м’ясом у планах Кремля, як і вони самі. Вони побачили, що населення Донбасу, яке культурно їм ближче, аніж деякі їхні співітчизники, є об’єктом безжального винищення, і вже неважливо, що кожен снаряд, який впаде на дитячий майданчик, попередньо записаний на рахунок «київської хунти». На російських військових не діє місцева мантра «русские не могут стрелять по русским», оскільки їхня робота тут – стріляти, і вони добре знають, до чого призводить стрілянина важкою артилерією у такому конгломераті населених пунктів. Цей емпіричний досвід, що переростає в усвідомлення сатанинської підлості їхнього керівництва, цей поки що «настрій» вони привезли у свої військові частини і у свої сім’ї до Росії. Вони зрозуміли, що чекістський режим Путіна обманом і підкупом привів їх до того, що рускій етнос нищиться силою рускої ж зброї. При цьому за їх спинами чомусь стоять загони «кадировців», що лише посилює болючий дисонанс. Без кадировців ця фатальна покора і мовчання, як знак згоди на винищення рускіх людей рускіми, не діяли б так ефективно. Кадировці є гарантами виконання цього плану, оскільки у путінській системі влади вони заміняють собою «общєствєнний договор». І розуміння цього ще більш деморалізує і гнітить рускіх людей.
Гібридна війна Росії проти України на Донбасі занурила мешканців цього регіону у перманентний стан болю і смерті, що стократ помножені через об’єктиви відеокамер і ретрансльовані на РФ та Україну. Там де людський біль і смерть, там завжди присутня вина, оскільки вони складають нерозривну «тріаду людського буття». Тому перша реакція рускіх людей, яких доправили воювати в Україну, - заперечення самої реальності. Полонені десантники з-під Пскова, які начебто «заблукали» у степах України разом із танками, і яких було доправлено до Києва, чи не першими озвучили нам цю форму заперечення: «это не наша война…». Проте, істинний зміст цієї фрази такий: це не наша вина. Спроба рускіх дистанціюватися від цього сатанинського конфлікту носить не цілком осмислений характер, проте їх почуття вини у кровопролитті між людьми «русской культуры» на Донбасі настільки належить їм, наскільки й нам – людям по цю сторону конфлікту. Талановито показати всю драму людини, драму «человека русской культури» на Донбасі – це ї є обретіння тієї точки зору, що дозволяє не взяти чужої вини на себе, водночас усвідомивши свою. Таким є завдання автора нашого художнього проекту. Так званий «парад полонених» у Донецьку ми мали можливість бачити із двох проекцій: журналісти російських каналів знімали його «зсередини» і немає більш розпачливого видовища, оскільки складається враження, що це суцільний Мордор, край дегенератів і садистів, якими сповнені вулиці міста.
Друга ж проекція була показана шляхом випадкової зйомки цього дійства на телефон одним із перехожих з позиції «стороннього» мовчазного спостерігача. Так ми бачимо жменьку озвірілих маргіналів, та «днрівських» поліцаїв, що почергово шматують під прицілом відеокамер російських каналів українських військових. Воістину під таким кутом драма Донбасу стає в один ряд із драмою Холокосту – вона наднаціональна, оскільки це за духом і буквою злочин проти людяності.
Отже, не маючи такої надпотужної зброї як Останкінська вежа, не маючи такого розвинутого медіа-апарату на службі державних інтересів, що його має Росія, українці можуть дати адекватну відповідь на потужні інформаційні атаки ворога. Зневіра у можливості не лише ухилятися, але й запобігати цим ударам, породжує шок від гіперболічного характеру російської телепропаганди. Ми цілком віддані залишкам нашого комплексу меншовартості, і перебуваємо у заціпенінні подібно тим легендарним іудеям, що дивилися на Голіафа як на тілесне втілення усієї військової могутності філістимлян. У цій біблійній легенді ми можемо знайти відповідь на ті проблеми, які залишені нами напризволяще через їх начебто непідйомну вагу. На всякого велета Голіафа має знайтися здібний пастушок, який майстерно натренований володіти пращею, – завдавати точних концентрованих ударів у слабкі місця супротивника.
Наша відповідь не має бути рівнозначною, оскільки наївно думати, що ми збудуємо таку ж медіаінфраструктуру зомбування населення, яка цілеспрямовано була збудована в СРСР за довгі роки Холодної війни. Вона не може бути також симетричною за змістом. Один український священник, подивившись вечірні новини на російських каналах, дуже влучно охарактеризував цей продукт: не інакше як сам князь світу цього, отець лжи, у них особисто керує процесом. Тому лише асиметричність може нам допомогти.
Що ж означає ця асиметричність у плані інструментальному? Корпоративному російському телевізійному продукту, що готується «чекістами-журналістами» цілодобово, конвеєрно ми можемо протиставити свободу (в російських реаліях - поки що) Інтернету. Нам потрібне хороше кіно і Інтернет як інструмент його поширення.
«Кіно» тут – не у значенні кон’юнктурному, знятому під контролем чиновників Мінкульту, у дусі традицій українського поетичного кіно. Мається на увазі відеопродукт, що за формою подібний до фільму «Шахта № 8»: повнота соціального контексту та географії, що їх спроможний охопити об’єктив камери, антропоцентризм, повна відсутність декорацій. У такому розумінні фільм можна віднести до сегменту документального кіно, проте наскільки він має чіткий режисерський задум талановитого «зрізу» буденної дійсності, настільки він і художній.
Ось чому таку велику ціну має фільм про участь російських військових у війні на Донбасі. Вона значно більша за ціну життя, і смерть Нємцова є тому підтвердженням. Знав це і український Президент, який раніше обмовився, що начебто змушений був вдатися до елементів шантажу Путіна, погрожуючи йому, що у разі відмови від Мінського формату він негайно оприлюднить у світових медіа незаперечні докази прямої участі російської армії у війні проти України. Путін, начебто, тільки після цього пішов на контакт. При цьому деякі провідні західні медіа випустили свої тижневики з обличчями полонених росіян псковської дивізії на обкладинці. Акули західного медіабізнесу добре знають свою роботу, і кращої натури, аніж ці зеленоокі, руді і білобрисі антропологічні типи «великорусів», - годі шукати. Проте, вони оприлюднили лише фактаж, голу емпірику, без розуміння сутності. Розуміння ж сутності «руского самосознанія» цілком лежить у сфері компетенції українців, а отже – цілком у сфері їхньої ж відповідальності.
Хорошо было б, чтобы в Минстеце и АП прочитали и прониклись...
Оригинал ЗДЕСЬ: Микола ГАРАЩУК. Сучасний російський фашизм: витоки та актуальні питання
Теги: