Jonathan Simba (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
jonathan_simba) wrote2024-05-18 07:59 pm
jonathan_simba) wrote2024-05-18 07:59 pm
Entry tags:
Згадки про мою смерть, або Ex Libris
Насправді не про мою. Це так називається книга Василя Короліва-Старого (так-так, того самого, що "Хуха-Моховинка", "Мавка Вербинка", "Чортова перечниця" і решта Нечистої Сили).
Давно не наголошував на важливості читання класних книг у цей лютий час. Дуже відволікає, highly recommended!
Конкретно ця штука направду легко затикає за пояс булґаковські "Записки юного врача". Та і залежностей від речовин автор - лікар-ветеринар за освітою - не мав.
Дотепний гумор, художність та документалізм гармонійно сплітаються з науковими та філософсько-патріотичними наративами. Кілька цитат для затравки:
"...На початку літа під високими дерев'яними плотами духовної семінарії разом із появою на прикорнях дерев червоних "гусариків", об'являлись також червоні "мороженщики". Були то своєрідні вулишні постаті в Полтаві: здебільше великі, кремезні москалі, в червоних "кацапських косоворотках" і в білих попередницях. На голові мали вони товстий суконний бублик, на якого становили велику діжку з кригою. В тій кризі було звичайно два гнізда для високих бляшаних пушок, повних "сахарного мороженого" — сніжку, справді чудового смаку. "Мороженщикам" не було дозволено заходити у двір семінарії, а семінаристам не рекомендувалось розтринькувати нужденні кишенькові гроші, що їм давали вбогі батьки при виїзді з дому. Тому "мороженщики" ставали зокола семінарського саду, аж десь іззаду, а ласуни-семінаристи замовляли собі солодощі крізь дірки в дошках плоту. Та що крізь дірки від сучків не можна було пропхати більшу "порцію" мороженого, — "семинари" найчастіш вилазили на пліт. Сидячи на ньому верхи, приймали з рук кацапів морожене й там же його "пожирали"".
"...Був тихий серпневий вечір. По світло-блакитному небу Великий Маляр протяг широким пензлем кілька золотих смуг, що з кожною хвилиною розпалювались на жар. Видко пензель був гойно намочений, бо ж чимало золотих краплин розбризкались по обрію і тепер запалювалися в червоні піони. Рум'яним орнаментом радості й миру сміялись до порожевілого сонця мітелки очеретів. Десь на березі, мабуть в дуже затіненій ямці, затихав одинокий цвіркунчик, немов блимав догоряючий малесенький вогник на тлі музичної пряжі комариних тонісіньких струн. Зненацька з луки, викликаючи своїх наречених, задрали два деркачі, загасили вогничок малого цвіркуна й подали сигнал жабству. Жаби враз почали епіталами, великим оркестром многострунних арф і цимбалів, немов розпочали концерт на цілу ніч. Однак несподівано змовкли, а натомість на Дерев'янчиній луці жалісно, як старенький дідусь, закашлявся куріпчин півничок. Той кашель роздратував кількох цвіркунів і вони спросонок кинули жменю шроту на срібну миску, неначе по кавалірському скинули пригорщу монет жебракові…"
"...Досить зарання я довідався, що думання, як і фізична праця, в єстві своєму є річ болісна й тяжка. Але тільки до менту, поки в ній не вправишся й не знайдеш власної системи. Коли ж при такім підході навіть ручна праця може бути джерелом радості й для інтелігента, що ж тоді вже говорити про навичку систематично думати?!"
"...тисячі разів у бігу свого життя мусів був я застановлятись над питанням нашої фатальної залежності від москалів. Тисячі разів у розмовах, а потім — і в пресі падав я думкою на те страшне питання і різні його похідні. А найчастіше: чому ми, такі етнічно відмінні, у своїй психіці маємо так багато співзвучних москвинам струн? Чому при всяких умовах, при найгостріших гаслах сепаратизму й при найвиразніших вигуках словесного патріотизму, для більшості наших людей, перманентно мучених кацапами, все було міродайним Богданове: "Волім под царя Московського, православного"?
Чому в нас усе була ця воля творити підложжя для малоросійства на Сході й москвофільства на Заході? Чи ж таки ми — дійсно "брати", або, як дехто запевняє, ще й "рідні"?
І чому ж ми завжди — "менші брати", з чим ми легко погоджуємось? Відкіля походить і чим виживлюється ота наша неусвідомлена свідомість своєї меншевартості в порівнянні до москаля?.."
"...Духовне життя людини виявляється чотирма душевними функціями: почуванням, хотінням, спостереженням і думанням. Кожна з тих окремих функцій-коліс душі може бути цілком відокремлено порушена. Отже тоді, як говорять лікарі душевних немочів — "візок посувається на трьох колесах". При чому, коли пощастить третє коліщатко поставити посередині одної осі, то з чотирьохколого візка утворюється трьохкілка, настільки стабільна, що принаймні спочатку ані не помітиш, що візок не повноцінний, має три, а не чотири, як нормально, точки опертя."
Читаємо, Хунто! ;)
P.S.: З позитивного. Миші на нашій локації перевелися зовсім. Жодної не бачив.
А було ось так, якщо хтось пам'ятає:
Їх просто поїли щури, які наповзли із сусідньої вугледобувної шахти...
Донеччина - one love! :)))
Давно не наголошував на важливості читання класних книг у цей лютий час. Дуже відволікає, highly recommended!
Конкретно ця штука направду легко затикає за пояс булґаковські "Записки юного врача". Та і залежностей від речовин автор - лікар-ветеринар за освітою - не мав.
Дотепний гумор, художність та документалізм гармонійно сплітаються з науковими та філософсько-патріотичними наративами. Кілька цитат для затравки:
"...На початку літа під високими дерев'яними плотами духовної семінарії разом із появою на прикорнях дерев червоних "гусариків", об'являлись також червоні "мороженщики". Були то своєрідні вулишні постаті в Полтаві: здебільше великі, кремезні москалі, в червоних "кацапських косоворотках" і в білих попередницях. На голові мали вони товстий суконний бублик, на якого становили велику діжку з кригою. В тій кризі було звичайно два гнізда для високих бляшаних пушок, повних "сахарного мороженого" — сніжку, справді чудового смаку. "Мороженщикам" не було дозволено заходити у двір семінарії, а семінаристам не рекомендувалось розтринькувати нужденні кишенькові гроші, що їм давали вбогі батьки при виїзді з дому. Тому "мороженщики" ставали зокола семінарського саду, аж десь іззаду, а ласуни-семінаристи замовляли собі солодощі крізь дірки в дошках плоту. Та що крізь дірки від сучків не можна було пропхати більшу "порцію" мороженого, — "семинари" найчастіш вилазили на пліт. Сидячи на ньому верхи, приймали з рук кацапів морожене й там же його "пожирали"".
"...Був тихий серпневий вечір. По світло-блакитному небу Великий Маляр протяг широким пензлем кілька золотих смуг, що з кожною хвилиною розпалювались на жар. Видко пензель був гойно намочений, бо ж чимало золотих краплин розбризкались по обрію і тепер запалювалися в червоні піони. Рум'яним орнаментом радості й миру сміялись до порожевілого сонця мітелки очеретів. Десь на березі, мабуть в дуже затіненій ямці, затихав одинокий цвіркунчик, немов блимав догоряючий малесенький вогник на тлі музичної пряжі комариних тонісіньких струн. Зненацька з луки, викликаючи своїх наречених, задрали два деркачі, загасили вогничок малого цвіркуна й подали сигнал жабству. Жаби враз почали епіталами, великим оркестром многострунних арф і цимбалів, немов розпочали концерт на цілу ніч. Однак несподівано змовкли, а натомість на Дерев'янчиній луці жалісно, як старенький дідусь, закашлявся куріпчин півничок. Той кашель роздратував кількох цвіркунів і вони спросонок кинули жменю шроту на срібну миску, неначе по кавалірському скинули пригорщу монет жебракові…"
"...Досить зарання я довідався, що думання, як і фізична праця, в єстві своєму є річ болісна й тяжка. Але тільки до менту, поки в ній не вправишся й не знайдеш власної системи. Коли ж при такім підході навіть ручна праця може бути джерелом радості й для інтелігента, що ж тоді вже говорити про навичку систематично думати?!"
"...тисячі разів у бігу свого життя мусів був я застановлятись над питанням нашої фатальної залежності від москалів. Тисячі разів у розмовах, а потім — і в пресі падав я думкою на те страшне питання і різні його похідні. А найчастіше: чому ми, такі етнічно відмінні, у своїй психіці маємо так багато співзвучних москвинам струн? Чому при всяких умовах, при найгостріших гаслах сепаратизму й при найвиразніших вигуках словесного патріотизму, для більшості наших людей, перманентно мучених кацапами, все було міродайним Богданове: "Волім под царя Московського, православного"?
Чому в нас усе була ця воля творити підложжя для малоросійства на Сході й москвофільства на Заході? Чи ж таки ми — дійсно "брати", або, як дехто запевняє, ще й "рідні"?
І чому ж ми завжди — "менші брати", з чим ми легко погоджуємось? Відкіля походить і чим виживлюється ота наша неусвідомлена свідомість своєї меншевартості в порівнянні до москаля?.."
"...Духовне життя людини виявляється чотирма душевними функціями: почуванням, хотінням, спостереженням і думанням. Кожна з тих окремих функцій-коліс душі може бути цілком відокремлено порушена. Отже тоді, як говорять лікарі душевних немочів — "візок посувається на трьох колесах". При чому, коли пощастить третє коліщатко поставити посередині одної осі, то з чотирьохколого візка утворюється трьохкілка, настільки стабільна, що принаймні спочатку ані не помітиш, що візок не повноцінний, має три, а не чотири, як нормально, точки опертя."
Читаємо, Хунто! ;)
P.S.: З позитивного. Миші на нашій локації перевелися зовсім. Жодної не бачив.
А було ось так, якщо хтось пам'ятає:
Їх просто поїли щури, які наповзли із сусідньої вугледобувної шахти...
Донеччина - one love! :)))
no subject
Зі щурами ми майже не перетинаємося. До нашого помешкання аони не заходять, лише шарудять за стінками та стелею, час від часу десь у шанцях пробіжить один. Іноді щось із продуктів можуть погризти, але це одиничні випадки.
Коротше, шкоди від них на порядок менше, аніж від мишви. :)
no subject