Україна - не Росія
9/8/18 13:29![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
jonathan_simba
Повод перечитать. Данилычу сегодня 80.
Кое-что из его крайнего интервью "Фактам":
— Майже чотири роки ви виконуєте непросту місію представника України в Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації на Донбасі (ТКГ), брали участь майже в сотні її засідань у Мінську. Зрозуміло, що все це пов’язано з перельотами, з далеко не приємними розмовами тощо. І, я так розумію, все це на громадських засадах. Водночас в Україні багатьма політиками мінський процес гостро критикується. Як ви думаєте, чому?
— Причини різні. Ми часто видаємо бажане за реальність. Але в житті так не буває. Тим більше у міжнародних відносинах. Варто згадати результативність подібних форматів щодо розв’язання проблем Нагірного Карабаху, Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії та інших. «Віз» цих проблем досі не зрушився з місця. Зверніть увагу — в усіх пострадянських конфліктах вирішальне слово залишається за Росією. А тепер хочу поставити питання вам: чому під Мінськими домовленостями стоять підписи членів Тристоронньої контактної групи, а не представників «Нормандського формату»? Чи не тому, що у них не було впевненості, що ці домовленості будуть виконуватися? Звісно, за винятком України. Хоча треба віддати належне тому, що завдяки цим домовленостям було зупинено повномасштабні бойові дії.
Не слід також плутати «Нормандський формат» з Тристоронньою контактною групою, коли мова йде про відповідальність або кінцевий результат. Тристороння контактна група — це лише майданчик для здійснення контактів відповідних сторін у пошуку варіантів узгодження існуючих позицій. І не більше. У ТКГ немає ніяких прав, є лише обов’язки. ТКГ навіть не є консультативно-дорадчим органом. Таким органом є група міністрів закордонних справ країн — учасників «Нормандського формату». ТКГ працює в рамках Мінських домовленостей, у фарватері рішень «Нормандського формату».
Складається враження, що ті, хто критикує Мінські домовленості, не хочуть задуматись над тим, хто реально стоїть за цією проблемою (маю на увазі Росію і насамперед В. Путіна). Це перше. І друге — наскільки готові на більш рішучі дії лідери країн Заходу, до яких Україна апелює? Адже остання зустріч у нормандському форматі була ще в жовтні 2016 року в Берліні.
— З якими думками та емоціями згадуєте свої президентські роки? Чи погоджуєтесь з думкою про те, що основним результатом вашого президентства є економічні досягнення — українське економічне диво 2000—2004 років?
— Насамперед нагадаю, що вислів «українське економічне диво» прийшов у масмедійний простір із Заходу, де такої думки дотримувалися ряд авторитетних експертів та політиків Заходу, зокрема і Збігнєв Бжезинський. Докладніше про це поговоримо далі. А зараз хочу дещо нагадати. Коли кажуть про падіння лише за один 1994 рік ВВП на 23 відсотки, як і про сторазове (10 255 відсотків) підвищення роздрібних цін (інфляції), то фахівці розуміють, що йдеться не лише про системну деградацію економіки, а про найнебезпечніше — фактичну втрату дієздатності держави. Що підтверджують дочасні парламентські та президентські вибори 1994 року. Я не перебільшую. Саме у той період у світовому масмедійному просторі стали поширювати маячню про Україну як «державу, що не відбулася», про «відсутність у нашого народу генів державності», про невідворотність політики реваншизму. Тоді йшлося не просто про найкритичнішу ситуацію в становленні нашої державності, а про реальність проблеми «бути чи не бути», фактичне відтворення трагічної ситуації 1920-х років.
Саме цим і визначалась основна проблема моєї діяльності як президента — відтворення дієздатності держави. Я це добре усвідомлював ще до того, як прийшов на Банкову. Говорити про економічні зрушення без вирішення головного — проблеми дієздатності держави — було б маніловщиною. Такою хворобою ніколи не хворів і не хворію зараз. Тому в підсумках своєї президентської діяльності на перше місце ставлю головне і визначальне — розбудову української держави в її якісно нових функціональних реаліях, забезпечення не на словах, а на ділі її керованості, інституційної дієздатності.
...
— Що ви відчували, залишаючи президентську посаду?
— Тоді я щиро вірив, що перед Україною розкриваються хороші перспективи. Станом на 2004 рік були сформовані всі необхідні інститути державності, ринкової економіки, ліберальної демократії. У соціальній сфері вдалося подолати небезпечні преференції державного патерналізму. Йшов процес відтворення національної ідентичності, відродження української мови, культури, духовності, релігії. Ми успішно крок за кроком вирішували ці питання. Все це робилось без зайвого галасу, політичної тріскотні, системно і послідовно. Тому у мене, можливо, навіть більше, ніж у будь-кого, виникає гірке розчарування, що в наступні роки всі ті позитивні процеси зайшли в глухий кут.
Найбільше турбує затяжна стагнація в економіці. Не схильний думати, що це зумовлено лише зовнішніми чинниками. Попри всі гучні декларації, владі, на жаль, не вдалося сформувати дієздатну конструкцію економічних перетворень, яка б забезпечила не лише подолання стагнаційних процесів, а й, що вкрай необхідно, випереджаючі темпи зростання.
...
— Леоніде Даниловичу, загальновідомо, що у своїй зовнішній політиці ви керувались принципом багатовекторності. Свого часу вам вдалося не посваритись зі Сходом і водночас оголосити стратегічний курс на поглиблення євроінтеграційних процесів, набуття в перспективі членства в ЄС, вступ України до НАТО. І зараз ви вважаєте, що політика багатовекторності була ефективною? Чи лише на той проміжок часу?
— Відверто кажучи, мене дивує примітивність дискусій на цю тему. Справа не в тому, що я прихильник багатовекторної політики. Моновекторна політика — це, зазвичай, політика залежних країн. Для демократичних країн багатовекторна політика — аксіома. Це особливо важливо для України, яка знаходиться між Росією, з одного боку, і країнами ЄС і НАТО — з іншого. Якщо хочеш миру, підтримуй насамперед добросусідські відносини. Іншого просто не дано. Скажу більше. Україна, відгороджена від Росії кам’яним муром, менш цікава Заходу, ніж держава з розвиненою мережею економічних відносин із сусідніми країнами. Зрозуміло, що я не маю на увазі нинішню ситуацію відкритої військової агресії проти нашої країни. Я кажу про загальний принцип.
Акцентуючи увагу на цих питаннях, хочу з усією відповідальністю заявити: західний вектор зовнішньої політики був завжди для мене пріоритетним. Перші візити новообраного президента Кучми були не в Росію, а в Канаду — країну, яка першою визнала нашу незалежність і в якій проживає найбільша українська діаспора, а також у США. Відбувались поїздки не на благодійні сніданки чи протокольні заходи ООН, а на державні візити новообраного президента. Фахівці розуміють, що це означає. Тоді (22 листопада 1994 року) я і Білл Клінтон підписали Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, домовились про заснування українсько-американської комісії Кучма—Гор, підписали 14 інших документів нашого співробітництва.
Багатовекторність, якої я дотримувався, — це також два державних візити в Китай та два візити голови КНР Цзян Цземіня в Україну. Взаємини аналогічного рівня з країнами Південної Америки та інше. В нинішніх реаліях я все більше усвідомлюю значущість налагоджених добросусідських відносин з Польщею, моїх дружніх взаємин з Олександром Кваснєвським.
Думаю, що немає потреби окремо акцентувати і на багатоформатних аспектах повсякденної роботи по налагодженню євроінтеграційних процесів та наших відносин з НАТО. Завжди керувався і досі керуюсь тим, що євроінтеграційна стратегія нашої держави — це не справа політичного вибору. Це природний процес нашого повернення до власного дому, відтворення власного «я». Тому будь-яке політиканство у цьому процесі лише шкодить справі.
— І все ж таки іноді лунають закиди на вашу адресу в нібито недостатній активності євроінтеграційного вектору зовнішньої політики. За вашим поданням програмний документ «Європейський вибір» Верховна Рада схвалила лише у 2002 році. Чим це пояснюється?
— Грати у клоунаду в цих питаннях я не збирався. Це не моя професія. Посудіть самі: країна, яка не в змозі прийняти власну Конституцію, запровадити національну валюту, країна, де дефіцит бюджету, який покривається прямою емісією НБУ, сягає майже сорока відсотків, де заробітну платню видають у багатьох випадках не грішми, а «натурпродуктами», де тіньова економіка сягає 60 і більше відсотків, де панує нічим не обмежений рекет, де на багатьох ділянках відсутні кордони і лишаються неврегульованими багато інших проблем… Така країна проситься (чи заявляє про своє прагнення до членства) в ЄС. Я на таке не здатний. Моя позиція у цьому питанні була і лишається однозначною: у Європу — з дієздатною державою, конкурентною економікою, зі сформованою національною ідентичністю, власним українським обличчям. У Європу — не з простягнутою рукою, а з належною гідністю. У Європу — із зацікавленістю Європи у нашій присутності. Все інше для мене було неприйнятним.
Не думаю, що я помилявся. Комплексна програма «Європейський вибір» була презентована суспільству і світовій громадськості лише у 2002 році з урахуванням відповідних обставин — негаразди, про які йшлося, на той час в цілому були подолані. Нагадаю лише про одну позицію: для подолання економічного відставання від ЄС необхідно як мінімум п`ять-шість відсотків зростання ВВП. Ми вже мали більше восьми відсотків. На той час нам вдалося вирішити основні питання нашого членства у ВТО, без чого не можна було й нагадувати про зону вільної торгівлі з ЄС. Значна частина суспільства демонструвала готовність до сприйняття ідеї членства України в НАТО й інше.
У відповідному напрямку ми рухалися темпом, який по суті визначався не нами, а нашими європейськими партнерами. Зважте у цьому зв’язку і на те, що у своїх відносинах з країнами пострадянського простору Європа (насамперед Берлін і Париж) зі зрозумілих причин віддавала перевагу Росії, погоджувалася з її «комендантською» функцією на теренах СНД. На цій основі формувалася вісь Берлін—Париж—Москва, яка мала відігравати відповідну функцію у вирішенні енергетичних проблем Європи. Не маю наміру коментувати цю ситуацію, однак це також реалії, з якими ми вимушені були рахуватися.
— І знову про наболіле. З Росією завжди було непросто підтримувати міждержавні відносини. Особливо в питаннях Криму, Чорноморського флоту. Однак свого часу вам вдалося і Мєшкова приборкати, і владнати кризу навколо Тузли. В обох випадках діяли максимально рішуче. Чи не були ці випадки, на ваш погляд, генеральною репетицією агресії Росії та зондажем рішучості української влади?
— Без сумніву, це було саме так. З перших же днів існування незалежної України в Москві не припиняли думати, як нас повернути в їх імперську вотчину. Спочатку цьому не надавали необхідного значення. Відкриту військову агресію з російського боку повністю виключали не лише ми, а й західні спецслужби. Однак згодом ставало дедалі очевидніше, як і звідки «віє імперський вітер». То ж мєшковський сепаратистський демарш у Криму був не «місцевою» ініціативою, а складовою імперської стратегії Росії, яка започатковувалася. Лише тверда позиція української сторони дозволила безкровно погасити вкрай небезпечну ситуацію. Бо тоді йшлося про долю серцевини нашої держави — про соборність.
Не можна недооцінювати підписання у травні 1997 року великого договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Це вдалося зробити з урахуванням надскладних суперечностей у відносинах між нашими країнами. Вже тоді багатьом у Москві договір став поперек горла. Впливове російське видання «Независимая газета» назвала його «обманом века» і «зрадою» Бориса Єльцина. Я так не думаю. Договір відповідав об’єктивним реаліям. Особисто Єльцин розумів це. В цьому проявилась його державна мудрість. З великою повагою ставився і ставлюсь до цієї особистості. З ним було складно досягти узгодженої позиції. Однак узгоджене завжди виконувалося.
Далі було набагато серйозніше — Тузла, коли до українських кордонів нахабно почали насипати дамбу. Зрозуміло ж, з якими намірами. І знову тверда позиція України зупинила той демарш. Після Тузли, а тим більше після подій 2014 року (анексії Криму і окупації Росією частини Донбасу) у мене не залишилося сумнівів з приводу очевидного — путінська Росія хоче бачити Україну не стратегічним партнером, а васалом. Політика Кремля значною мірою акцентується на цьому. Що нині зрозуміло кожному.
— Зараз багато розмов точиться навколо великого договору з Росією. Доречне його існування під час війни?
— Треба керуватись тим, що цей договір був потрібен в першу чергу Україні. В Росії, як я вже казав, існували достатньо впливові сили, що розглядали договір як такий, що суперечить національним інтересам. Договір був ратифікований лише в грудні 1998 року — через півтора року після підписання. Я неодноразово звертав увагу Єльцина на цю проблему, хоча розумів пікантність його становища. Якщо б тоді президентом Росії був не Єльцин, невідомо, чи взагалі договір був би підписаний чи ратифікований.
Нелегко це далось і нам. Прагнення до конструктивної співпраці з Росією і водночас до зміцнення суверенітету України — це не проста політика, а ризикована дорога канатохідця. Нею важко йти, але іншого шляху не існує. Договір закріплював розв’язання для України низки ключових проблем нашого суверенітету. Зокрема, поділ Чорноморського флоту, визначення статусу Севастополя та режиму Чорноморського флоту, розмежування закордонних активів, боргів тощо. Але найголовнішими в договорі є статті про визнання і гарантування недоторканості, суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України. Це факт. Ніхто не зможе заперечити цю істину.
Скажу відверто: я не поділяю ідею денонсації договору українською стороною. На мій погляд, з цим не треба поспішати. Адже договір підписаний президентом Росії та ратифікований Держдумою. Його грубе порушення — відповідальність Росії. Нині весь світ бачить непослідовність Росії у вирішенні узгоджених проблем зовнішньої політики, її агресивність до інших країн. В Москві це розуміють: Кремль зацікавлений у тому, щоб перший крок у розірванні договору зробила Україна.
_____________________________________________________
И, чтобы меня не обвиняли в апологетике Кучмы - цитата из "пленок Мельниченка":
КУЧМА: Так что давайте, давайте работать. Сегодня на уровне Кабинета Министров можно поднять таможенные пошлины на российские товары. Что они подняли, блять, на нас, а мы молчим? Я уже сколько раз говорил Ющенко: "Почему мы не делаем по принципу: поляки выгнали 5 человек и россияне выгнали (имеется в виду случай, когда по обвинению в шпионаже Россия и Польша объявили персонами нон грата ряд дипломатов - Ред.). Почему те подняли на 20 процентов (импортные пошлины на украинские товары — Ред.), а мы молчим?" Почему на государственном уровне только я гавкаю на Россию??
Теги:
(no subject)
9/8/18 12:48 (UTC)https://ukurainajin.dreamwidth.org/16968.html
Сподобався реалістичний погляд на ситуацію (йдеться переважно про історію). Розчарувало засліплення позитивним образом Пуйла, а книгу ж видали напередодні «Тузли». Усе-таки це не рівень обізнаності пересічної людини.
(no subject)
9/8/18 12:59 (UTC)(no subject)
9/8/18 16:14 (UTC)Я читал у Коржакова, как он приехал к Ельцину просить ресурсов на выборы. Нахуярились оба вхлам, Кучма обрыгал всю машину, но Беня денег дал. А Данилыч ничего из того что обещал не выполнил нихуя.
В общем, интриган ещё тот, сволочь и скотина. Однако, когда говорят "Порошенко - лучший президент" я как-то начинаю неопределённо улыбаться.
Это как в своё время итальянская мафия залупнулась на остатки нацистов в Аргентине/Испании: вот там-то им и показали, чем аматорство отличается от профессионализма.
Но вот создание той хуёвой ситуации, при которой мы имеем войну практически на два фронта ему прощать нельзя. Янык - это именно его протеже, я не понимаю что он сейчас рассказывает и зачем? Многовекторность-хуекторность. Ты ж сам этого утырка вырастил, фактически сам реализовал через него революционную ситуацию, зачем сейчас кулаками махать? Ющенко он говорил. Благодаря Ющу, мы имеем те крохи которые сейчас не дали Украине упасть: тот же скурвившийся ПС, добробаты, остатки УНСО. Я это знаю, потому что меня в то время самого приглашали в тренировочные лагеря различные. Кучма б раздавил молча и не заметил, а Ющ именно потому что мямля, допустил их существование.
Ох ёпт. Ну их всех в жопу, они всё равно идут туда свои проблемы решать, как девочки на психфак прямо вот.
(no subject)
9/8/18 18:11 (UTC)Что знаю точно - Янык не был его креатурой. А революционную ситуацию подогревали как из Вашингтона, так и из Москвы - ибо каждый из них хотел не несговорчивого президента (такого, как хитрый Кучма, который пытался лавировать), а послушного, который держал бы только один вектор.
(no subject)
9/8/18 22:25 (UTC)Можно например сколько угодно считать Хруща дурачком, но именно этот дурачок сумел удержаться при Сталине, замочить Берию и не потерять бошку при Жукове. Вот Кучма - это такой Хрущёв, только из эпохи, когда ошибка не стоила жизни. Нет, я конечно могу ошибаться, но по всему так выходит.
Вы его знаете лично? Водку с ним пили? Это я интересуюсь, напишете потом мемуары дадите почитать, вполне могу изменить своё мнение.
Тогда, в 2004м создавалось впечатление, и не только у меня что Кучма передаёт дела Яныку. В обмен например, на собственную неприкосновенность. Потому как от Юща ожидалось, что он этих мудаков посадит обоих и за ними люстрирует все правовые звенья. Ну, как и от Порошенко.
(no subject)
9/8/18 23:44 (UTC)Думаю, надо делать поправку на год издания книги. В то время никто не знал, что так произойдет.
(no subject)
10/8/18 00:31 (UTC)само по себе это не хорошо и не плохо. Это не претензия по существу.
Это просто совки довели страну, вбухали все деньги в войны, ресурсов не осталось - вот мы и жили так плохо - а винили президента, как типичный крепостной во всем винит барина.
На мой взгляд, проблема больше не в президенте - а в верховной раде.
С нормальной радой - даже янык кое-как протянул бы (Обама же протянул), а с хреновой радой кого ни поставь - ничего хорошего не получится.
Вот и получается, что президент вынужден работать с той радой, которая получилась. Это значит есть 4 варианта:
1. вариант "михо". Сказать "вы тут все коррупционеры" и начать войну. Этот же вариант можно назвать "семенихин".
2. как-то с ними договариваться, целовать их в попу чтобы голосовали то, что тебе нужно, хотя бы в некоторой степени. Назовем этот вариант "шоколад"
3. просто забить. Пускай этот вариант называется "мед"
4. всех на Соловки валить лес, а если Путин не примет - всех в Экибастуз, на рудники. Накрайняк - всех копать канал "северский донец - дон". Этот вариант мы назовем "стопами тифлисских экспроприаторов". По большому счету, это более радикальный вариант 1, потому что если ты хочешь победить за исторически-короткий срок, ты вынужден физически устранить все, что мешает, а потом все, что может помешать.
Других вариантов просто НЕТ, по большому счету. Ровненько, так как хочется, не выйдет. Просто потому, что депутат, непоцелованый в попу, не будет голосовать так, как хочется тебе.
А вы сравниваете президента с неким эталоном, образ которого создали у себя в голове, но как правило если начать разбираться по существу, то можно прийти к тому, что этот образ не может быть воплощен в жизнь в силу объективных причин.
Наиболее нормальный - вариант 2, и Кучма с Порошенко действуют именно в его рамках.
Допустим Кучма поставил бы Кирпу. Кирпа бы, разумеется, как янык не облажался бы, и был бы вместо Юща. Но мы бы тогда точно попали под россию. Так что еще неизвестно, насколько это решение было неправильным.
К тому же давайте смотреть реально: в 90ые нормальных людей просто не было, потому что совок не смог родить. и на этом фоне кучма -далеко не самое худшее, что могло случиться. Там такой сброд шел рядом с ним...
(no subject)
10/8/18 05:18 (UTC)Близко к правде. Директорами стратегических ракетных заводов просто так не становятся.
Водку - нет. Коньяк - да. :)
На самом деле до 2004 многие из нас тоже достаточно критично к нему относились (хотя после Тузлы, конечно, зауважали). А вот после 2005 (в определенном смысле волею случая) вышло так, что познакомились поближе...
Ну, на самом деле кто знал ситуацию ближе - понимал, что это крайне маловероятно.
А вот от Пороха действительно ждали... Ибо война (то, чего не было в 2004) полностью развязывала ему руки.
(no subject)
10/8/18 05:32 (UTC)(no subject)
10/8/18 09:31 (UTC)(no subject)
10/8/18 10:21 (UTC)Ну и как, хорош собутыльник? Не скучный? Такие обычно говорят что-то хуй остановишь.
Кто знал самого Юща поближе, я бы так сказал. Ситуацию можно подвести любую.
Помню как в 08м году я торчал в Киеве, в пяти километрах от могилянки, а там давал интервью "лучший экономист и банкир Европы". Ссук, золотой паркер, блокнотик с тиснением, очочки, красивый пиздёшь. Нахуя ему этот паркер на интервью? Блокнот? Что он собрался туда писать?
Как раз надвигался мировой кризис и мне окончательно стало ясно, что нам пизда. Что этот чувак в грязь не полезет, ему вообще похуй, он просто любуется собой. Грустно-грустно тогда так стало...
(no subject)
10/8/18 10:22 (UTC)Другой показательный для меня факт из прошлого: при "пророссийском" Кучме в Украину не пускали российские банки, а при "националисте" Ющенко (о янучаре и речи нет) они вошли к нам в полный рост.
Опять-таки, не идеализирую Кучму, но есть множество других кандидатур на "посадку", сделавших Украине на порядок больше зла.
(no subject)
10/8/18 10:38 (UTC)Кучма, как и все до и после него пришёл в президентство решать свои проблемы, а там как вывезет. Теперь он и его сыновья с родственниками обеспечены пожизненно ("Кучмустар" все ж помнят? А это только сынок, папка на хуйню вообще не разменивался), а у нас ~-10 миллионов граждан за два его срока.
У меня был как-то начальник, который пытался запретить нам пить на ночных сменах. Так и говорил: "Вот брошу бухать, доберусь я до вас!"
Но как вы понимаете, то було до сраки.
Потому какая б рада не была, а если ты сам вывозишь КамАЗами, как их остановить в таком случае?
P.S. У нас под Жёлтыми водами вполне доставляющие рудники есть кстати. :)
(no subject)
10/8/18 14:19 (UTC)собутыльниксобеседник, как оказалось. :) Совсем другое впечатление производит, чем в телеке или просто издали. Может быть, потому после этого я несколько иначе (стереоскопичнее, что-ли?) стал смотреть на некоторые вещи. И еще раз задумался, как сложно быть Главой государства (еще и такого, как Украина).Про Юща - весьма показательная история, да.
(no subject)
10/8/18 14:19 (UTC)Ну, тогда "свои проблемы" были и проблемами страны. Ибо "красные директора" (которым и он сам был), неслабо так потерпали от того, что заводам нет работы. С этим надо было что-то делать. А 94-й - это пиздец был полный, сами ж помните, ни разу не сытый 2004-й.
Какому сыну/сыновьям? У него же одна дочь! :)
(no subject)
10/8/18 16:42 (UTC)Я в 94м намного лучше жил, чем в 04м. Я понимаю, шо это индивидуально, но так вот вышло.)
Блин, ну это значит был зять. У меня память не в пизду, увы.
(no subject)
10/8/18 16:45 (UTC)Впрочем, кто на заводе хотя бы мастером работал, тот в цирке уже не смеётся.
(no subject)
10/8/18 16:56 (UTC)Фигассе! Это редкость. Едва ли не первый человек из всех, кого я знаю.
(no subject)
10/8/18 17:10 (UTC)То я был упакован по полной: денди, видак, радиотелефон с автоответчиком, крутой магнитофон и пр. А уж какие пьянки предки устраивали каждую неделю, до сих пор вспоминаю.
Потом начали "наводить порядок". Т.е. пришли крупные конторы и тупо выдавили таких как он с рынка. А там ещё и 98й, в общем, к 2004му я как раз закончил вуз и начали колбасу есть.
(no subject)
10/8/18 17:19 (UTC)Не, у нас более-менее подъем почувствовался в начале "нулевых", после того, как единый налог ввели. До 98-99 - это было пиздец как грустно. Помню, как квартиру с горем пополам поменяли на бОльшую, то года три тупо в голых стенах жили (кроме кухни), бо бабла на ремонт и обстановку не было вообще, а своими силами оно шло ооочень медленно...
(no subject)
10/8/18 17:46 (UTC)Я малой мог насобирать яблок через дорогу, отойти метров двести и продавать их просто с газеты.
Коммерс на которого я работал как-то, рассказывал мне как он "поднялся" (на самом деле всплыл) тогда: зачем мне ваши институты, если я два раза сапоги отнёс на толкучку, и это месячный заработок работяги был.
Такой себе дикий запад, да.
(no subject)
11/8/18 08:16 (UTC)теоретически эти варианты были. На практике (мой взгляд), советская система управления сработала как фильтр, и сделала невозможным приход к власти людей, которые бы не воровали - и при этом придерживались бы капиталистических взглядов на будущее. Так общество не развивается. Это что ли можно сравнить с человеком которому исполнилось 18 лет. Суть в том, что можно повзрослеть и быстрей - но даже если ты будешь взрослеть очень быстро, за меньшее время, то все равно какие-то этапы ты обязательно пройдешь. Нельзя эти этапы перескочить.
И даже если бы вдруг к власти пришел гений, уникум и гигант мысли, который бы все сделал круто - такой режим просто не смог бы просуществовать длительное время в обществе совков. Люди непременно бы все испортили, и было бы очень обидно. Было бы примерно как с архитектурой на кубе: в дворцы, построенные испанцами, были заселены бедняки - "отдали людям награбленное добро", в результате здания пришли в упадок, а бедняки не стали от этого жить богаче. Про проблемы арихетктуры на кубе вот тут с 6:25 сюжет https://www.youtube.com/watch?v=DGJGG9klAbw&t=6m25s
Кучма не идеален, мог бы воровать поменьше, мог бы кое-где по другому себя вести, но вцелом он - можно сказать фигура, которая более-менее соответствовала этапу развития страны. Я думаю, что в девяностых кто-то, кто бы мог быть существенно лучше кучмы не мог появится. С тране, которая была закрытой так просто не бывает.
(no subject)
11/8/18 10:18 (UTC)(no subject)
11/8/18 10:51 (UTC)(no subject)
11/8/18 10:58 (UTC)(no subject)
11/8/18 11:07 (UTC)(no subject)
11/8/18 11:10 (UTC)Впрочем, не вижу смысла сейчас об этом спорить, рано или поздно истина станет известна.